ЧАСТИНА ПЕРША
"Як у воді лице відбивається до лиця,
так само серце людини—до людини."
(Приповістки Соломона ХХУII, 19)
ЗАСПІВ
З надзем'я— з суду! в села білі,
про скорбі: грозовиці збігли.
А став над крин, мов крилас, вечір,
світанок—корабель над крин
(долоні поклади на плечі,
і шепіт в рідності: прилинь).
Ні! горнеться, як океан, німа—
глибінь розлуки; від зіниць росою,
горючіша, ніж зірка, голубою:
печаль спроміниться сама
в бездонну самоту без краю.
Любов—несмертна, і впізнаю:
що біль, несвій! собі прийма.
Прилинь, мов крильми, на дорозі,
світучій від троянд пророчих.
Залізна башта, як тюрма,
з пташинами в гнізді—вітає,
з терпільцями літучими двома,
з дочасними, кому вісток немає,
де сплеск від сяйва промина.
Чи в берег квіткового зела,
від тебе згадка, вся весела,
з-над сонця рідного поластовіє?
торкнися серця: знов, моя надіє!...
З надмор'я, тихий привид, стань:
крізь пурпур, день розкрию
(ніч, над тумани, дочужіє—змію,
з півмісяцями відцвітань).
Там буду я, там будеш ти,
люби—і все прости.
1949
НАДРІЧЧЯ
І.
Вже червін—світло, жар— кривав'я:
мій смуток, люба, по тобі.
І винограддя рясно! день стрічався;
і рясно дах від голубів.
Чи ти де сонце не минеш без мене,
воно, як лебідь, по Дунаю;
без тебе ніжно сиплеться в зелене—
дерев печаль, я не минаю.
Чи там, де щастя: де стежинка в айстрах
ласкається тобі до ніг,
де ластівці від шелестіння настрах
куща зірок,—ставок набіг.
Це з вічности, як пил на ліліях леліє
й метеликам на всім крилі—
тобі шепчу: схилися, біла мріє,
огненний шум гілок приліг.
Найближча серцю пташка, вся від райдуг,
припурхне яблуні на квіт...
і не відніме грім мою відраду
до скорбі зоряній сові.
Це соняшник, що в ніч, при соннім розі
серпа з-за хмар, дививсь на став...
І поцілунок вірниці, і росний
світанок зір причарував.
Сама бджола нам догуде в світлицю,
світлиння повну квіткову
та пахощу—й завіє білолицю
й тебе, й мене, як день живу.
Любов накликана з небесних пасік,
і вся в ласкав'я полонила;
з барвінком промовля в рожевім часі,
де берег—арфа ластовина.
Тебе від церкви серце сповило,
хоч і до блискавки лицем.
Мене від серпня, в світляне село
зустрівши—бліднула тихцем.
А вже не в паруснику серпня
тебе голубив на стежках;
і не ясминний місяць терпнув
і мла зідхання нетяжка.
Як ти впізнала, для пелюсток біла,
забились крильця в клітку серця.
І чути: ніжно сонцю заболіло,
що в грозах будеш невідверта.
Кому ж довірена докине стежка
сердечне полум'я по стеблах?...
де ти цілуєш—зірка нетутешня
тремтить, як жайворонок, тепла.
Передчуття: чи всіх любов покине? —
їй холодно від верховіть...
А божевілля болю солов'їне
грудьми під хрестиком горить.
Прощай серед галузок горя красних,
мені до серця приломила.
Дощистим листям лиха й воплю в празник
скривавиться співуча сила.
Душа з могильним відсвітом сорочки
грудьми до смерти припаде—
німа плита, шо спалахнути хоче,
камінна—не рида ніде.
Та знову дужістю, що рідна зорям,
в гріхах обпалена відрання,
підніметься, бо неба непокора
в квітках жива й росі ридання.
І тихо, бачачи біду осінню,
завіяну в барвистий крик,
благосвловлю, що ти жорстока, жінко,
що я любитиму повік.
Пробач нещастя, що тобі: жорстока! —
сказав при заході, в зоряну;
бо сяйва в поцілунку, при потоках,
такого в айстер я не знаю.
На голубиний блиск—від світла лілій
я відійти на крок не смію.
І серга місяця хай ночі цілі
над пасмочком, нічнішим змію.
Тобі пелюстка з яблуні на пристрасть
крізь ніч шовкову забіліла;
і до очей чорніла пташка бистра,
що від води стріпнула крила.
А майорану тінь, як дзвоник, гарна,
без крапель ніжности завмерла.
Спіткала дружок неминуча втрата,
бо смерть і для рясних химерна.
Скрапне сльозинка з усміху, в жоржини,
що сонце підняла з труни.
Сузір галузко, місяць ворожила,
до серця, гаснучи, збрини!
Навкруг—ростина, в світочеві бджілок,
цілує стрічних з надбережжя.
Тут щастя від обличчя в зорях білих;
бо добра й радістю безмежна.
Крилом ріка гробниці не пригорне,
та і від горя не втече—
воно рясне і, як стихар, нечорне,
до хвияь обсипалось плачем.
Тоді я, не впізнавши тінь обличчя
на білій таємниці дня,
при квітах, що не видно: тайних свічах:
навіки ночі не прийняв.
І вже я не збратаю смерть і місяць,
покинувшись до дна пилин.
А груди знов березині примістять
пташат, що досвіток пили.
Не прокричу, знеможений коліном —
на камені, де з кістки кров.
Ти добрістю при небі янголино
прихилиш сонце в хворий крок.
Це вже в останнє, ще не сніжним серцем
тебе до поцілунку стріну.
Не я—ласкав'ям хресним і несмертним
сам берег заквітча промінну.
То буду вік рукавами благати,
щоб янголя в зелений час
від зір докликнулось тобі на втраті,
не забуваючи ключа.
Його, як спів, на світляній хустині
до брами раю принесло;
розкриються, мов крин, світи гостинні,
де сяйво бризка на чоло.
Отам, доріжка де вже резедина
і вулик добрости не дрібне,
прошепче вікнами тобі хатина:
все й грішникові хором рідне.
І я від іскор, де пропаще листя
все покривавлює з ножа,
тебе все кличу, радостями чиста,
і, наче небо, нечужа.
17.Х.49
ОСІННЯ ҐОТИЧНІСТЬ
Хоч ви, сторожа привида, промовте,
ви—скрипок стрій і все дивинне.
А серце ранено! подзвіння жовте
півзіркою від гілки лине.
Оцвітані жезли, і в сні музичні,
і горлиці навкруг вінкові.
А в вітрі несказанне—з гілки стрічі,
кохана, спалахне до крови.
Співзвуч підніжжя, витайнених—вірних,
і почіп'я марюк химерить.
А в вітрі день, золотоустий лірник;
на плити смуток переддверні.