Так от і прийшов "слушний час". Так прийшов трагічний іспит. Довелося йти на подвиг не так, як мріялося, а так, як випало з примхи злої долі.
Дивізію зірвали з усіх вишкільних таборів і шаленим темпом почали транспортувати на схід...
Відтоді вони з Романом вже й не бачилися... Розгубилися, бувши в різних частинах. Де то він тепер? І як там тепер з його оптимізмом?
"Агов, друже! Чи ти ще живий десь? Романтику ти безнадійний і непоправний!"
IV
Перекидати дивізію на фронт почали 28 червня (а сьогодні 18 липня...). Перекидали її прискорено, по кілька ешелонів у день. Ніхто не знав докладно, куди саме їх везуть, як ніхто не оборонив їх перед тією злою "Головною Квартирою", перед таким її рішенням, що рівнозначне смертному вирокові на всі ці тисячі молоді.
Вирушалося тій молоді з тяжким серцем, бо невідомо було куди. Якже ж усі взнали нарешті, що їх перекидають на Україну, на рідну землю, в район Бродів, і що вони будуть боронити підступи до Львова,— того древнього міста, де їх обкидувано квітами, й де матері благословляли їх на подвиг,— настрій змінився на радісне збудження. Вони будуть боронити бодай рештки української землі від навали зі сходу! І вони будуть не самі, вони будуть підтримані всіма силами... Вони, бач, вірили, що це вони будуть тепер боронити, а їх тепер будуть підтримувати ті, що нарешті зрозуміли, що їм треба оборонити цю землю, цей нарід від заглади, інакше буде горе... Вони мусять це зрозуміти, пора ж уже!
В Петровому ешелоні воскрес і витав дух оптиміста Романа, хоч самого його й не було тут. Надія на великий перелом в ставленні до них німецького командування (адже ж їх кинуто боронити Львів!) підносила всіх, окрилювала, примушуючи навіть забувати, що їх недовишколено. Світ став малюватися в рожевих тонах. А щодо вишколу — дрібниця.
Не один сподівався, що їм ще доля приділила багато часу і вони на рідній землі встигнуть довишколитися й остаточно сформуватися в могутню бойову одиницю.
Про це сказав ніби й сам генерал Фрайтаг, командир їхньої дивізії.
Їхали на схід з піснями, ніби на якесь свято. Принаймні в Петровому ешелоні пісні гриміли увесь час, незважаючи навіть на те, що часом (це коли вони їхали німецькою та чеською територією) небо вкривали хмари англійських та американських літаків, що мерехтіли безліччю блискучих цяток у зеніті і тягли за собою довгі борозни білого диму, загрожуючи раптом розсипатися жахливим градом і всей ешелон обернути в пил.
Найулюбленішою й найгримливішою піснею була знаменита тая, давня стрілецька:
Ой видно село, широке село під горою...
Села ніякого не було видно, бо мимо поїзда, наїжаченого зенітками миготіли лише німецькі дорфи, а потім чеські містечка та черепичні покрівлі фільварків та розбомблені станції. Але вони — співаки — бачили за тим усім таки село. Широке село. Українське село. Рідне. їхнє! Квітуче. Зворушливо гарне...
...Широке село під горою.
Ой там ідуть стрільці, січовії стрільці до бою!
Ради такої нагоди навіть не гріх би було в старій пісні переміняти одно слово, вставити нове, щоб дужче пасувало до нової дійсности:
"Молодії стрільці до бою!" — як то хтось пробував робити за непогамовним бажанням включити таки себе в цю пісню. Осучаснити її в такий спосіб. Це ж пісня про них.
І село те їм увижається. Видно його.
Вони його бачили теє широке село...
І називалося воно Броди...
Петрові теж це невідоме й незнайоме містечко десь там, біля Почаєва, ніби увижалося отим оспіваним "широким селом", де йдуть з таким романтизмом "стрільці до бою". Ідуть і інших поривають.
Іде, іде військо крізь широке поле.
Хлопці ж бо то хлопці,
як соколи!
Де ж той Роман?! Той синьоокий мрійник! Мабуть, теж десь отак співає.
Під Броди дивізія прибула в перших числах липня, і тут зразу вияснилося, що ніякого часу для вишколення та для завершення формування їм не дано. Вони з місця мали зайняти відтинок фронту довжиною понад 30 кілометрів під самісінькими Бродами в складі XIII корпусу і розбудувати швидким темпом другу оборонну лінію. Назустріч частинам дивізії, що йшли на схід, до фронту займати позиції, рухалися частини вермахту, що ті позиції опустили й чимчикували на захід. Вигляд у тих частин вермахту був панічний, повна розхлябаність, і переляк, і здемобілізованість. Скрізь і всюди можна було бачити, як ці відступаючі вермахтівці тягли свою муніцію на візочках, вручну. В очах їхніх був жах або відчай, або порожнеча душевної прострації. І мимоволі спадало на думку: якщо ці загартовані солдати німецького райху, що пройшли з боями шлях до Сталінграда, а потім з таким героїзмом стримували натиск ворога, відступаючи п'ядь за п'яддю з боями назад, якщо вони зараз майже біжать панічне, покинувши позиції, то що ж тут може зробити оця зелена молодь, напіввимуштрована й напівозброєна?! Що вона може тут зробити навіть при всім її романтизмі! І що ж це за такий приклад: вермахт відступає! Не відступає, утікає!
Тільки що привезені з вишкільних таборів, з глибокого запілля юнаки в сталевих шоломах і в чистих, ще не закурених димом і порохом війни уніформах, проводжали здивованими очима вермахтівців, і вже паволока розгублености й невисловленої туги застилала їм світ. Хто був на війні, той знає, яке самопочуття у тих" що вперше йдуть назустріч громам і спалахам війни, назустріч смерти. У відповідь на далекі громи артилерійської канонади десь за обріями серце завмирає й одриваеться зі свого місця, ниє і скімлить душа, а жадоба жити криком кричить з усіх клітин людського єства,— ціла людина пригнічена страшними передчуттями та непроханими видивами власної загибелі. І ніяка відвага тут не приходить і не допомагає, коли людина не хоче собі брехати, коли хоче бути сама з собою щирою, вона озирається, як зацькований звірок, і рада шурхнути в першу-ліпшу нірку і там щезнути, причаїтися, розпливтися клубочком пари — нема. Але вона з усієї сили, зціпивши зуби, зі скімлячим від тривоги серцем, тримається,— бо вона не сама, бо з нею товариші,. а їх усіх в'яже спільна приреченість, спільна доля.
Особливо ж кепське почуття в людини, коли вона зовсім юна, коли вона не жила ще на світі. Ще як від тієї війни далеко, тоді вона тримається браво, навіть бойових військових пісень співає, але коли вона до тієї війни наближається, коли вона йде не на кінофільм військовий, а до фронту, коли раптом починає на собі відчувати подих тієї війни, близькість того фронту, коли вона вже відчуває тремтіння землі й клекіт на обріях, тоді їй стає тоскно, вона робиться зосереджена, мовчазна, нашорошена. Та вже зовсім кепське почуття в людини, коли вона вперше йде "нюхати пороху", а назустріч їй чимчикують справжні солдати, закурені димом і замурзані потом, явно утікаючи, з усіма прикметами паніки на собі, напіврозамунічені й напіврозпряжені з дисципліни, як в данім випадку...