Коли він одружувався, то був упевнений, що Діна ніколи не стане хазяйкою, господинею. Міряв її по інших сільських дівчатах. Вона не топила печі (топила бабуся, проворна й шпарка, чистюля), майже не сапала город, не доїла й не пасла в черзі корову — вони отримували, як на село, чималу пенсію за загиблого батька. І Параска Юхимівна наймала пастуха. А тепер бачив, що щасливо помилився: Діна тримала квартиру в чистоті. Варила обіди, прала білизну, ну, господиня не найвищого штибу, а на середню тягне.
— Поїм пізніше.
— Тоді я зготую вам кофе.
— Не кофе, Діно, а каву, — поправив Борис.
Ліля блиснула очима.
— А ти, Боря, націоналіст.
Рвонулося: "а ти дурепа", одначе задавив, мовив крізь стиснуті зуби:
— Я українець.
— І я українка. І люблю Україну.
— А звідки видно, що ти українка? Може, ти туркеня або папуаска. І твоя любов… до речі, по-російськи любов — усе: я люблю матір, я люблю дівчину, я люблю пожрати й навіть, вибачай, люблю посидіти в туалеті. Іноземці, які починають вивчати російську мову, жахаються від такої любові.
— А у вас?
— У нас: я люблю пожрать, але я кохаю дівчину.
Діна мовчки вийшла в коридор. І Борис уперше запитав себе: "Діно, з ким ти?" Він не знав, що й оця коротенька перепалка ляже в його течку в таємній установі.
Ліля пішла. Борис не повертався до тієї перестрілки. Не знав, що скаже Діна, а головне, він з самого початку поклав не передавати їй своїх гризот, не перетягувати її в свій бік: досить йому гризот власних, власних болей, нащо вони їй.
Борис купив і почепив на стіні картину Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Він любив ту картину, подовгу вдивлявся в неї, в ті характерні, виразні обличчя, й бачилась йому десь поруч Запорозька Січ, і Дніпро, й степ за ним, де лисячим хутром гнеться під вітром ковила, а з неї, махаючи крильми, вилітає хохітва, де дикі тарпани мчать у траві й з неї ж виглядають вузенькі очі татарина, а на могилі зорить з-під долоні козак… Й сам бачив себе козаком, і сам стояв у бекеті й видивлявся, чи не зачаївся десь ворог. І йому снився степ, і по степовій дорозі біжить незасідланий кінь, а він біжить позаду, й волає, і просить коня зупинитися, бо он ген-ген позаду скаче татарський чамбул.
…Він скаче й тут, майже щодня, невидимий, але від того не менш небезпечний.
* * *
До кабінету зайшло двоє, чимось невимовно схожі між собою, хоч один чорнявий, худорлявий, другий — білявий, статний, мабуть, схожість у виразі очей: пильних, уважних, але й ніби непевних; передній, худорлявий, дістав з кишеньки посвідчення: капітан КДБ Юрков. Він і розпочав, без будь-якого вступу:
— До вас мав надійти критичний матеріал з села Громи Тернопільської області від Ящука Полікарпа Григоровича, "Сліпці" називається.
— Критичний матеріал? — Отже, це по відділу критики. — Ходімте.
Борис привів їх до Дробота. Сказав, хто вони й що запитують "Сліпці".
— Кажете, Ящук? "Сліпці". Не було такого. Про всяк випадок я ще передивлюся. — Погортав учнівського зошита. — Ні, немає. Та я й так пам’ятав би.
Вернулися до Борисового кабінету.
— Дайте нам журнал реєстрації надходжень.
Борис пішов і взяв у секретарки широкий тлустий журнал, де реєструвалися надходження всіх рукописів і відповіді на них. Кадебісти сіли за приставний столик і почали гортати журнал. Перший раз швидко, а другий — з лінійкою, пересуваючи її по рядках. Не знайшли.
— Мабуть, ще не надійшов. Ось вам наш телефон. Коли надійде, повідомте.
Вони пішли. І враз Борисові ніби полуда з очей спала: він згадав, що Дробот приносив йому цих "Сліпців".
— Що з ними робити?
— А що?
— Почитай, хоча б один розділ.
Борис прочитав. Це була оповідь про концтабори, не ті, сталінські, а нинішні. (СРСР заявив на весь світ, що в нас політичних в’язнів немає.) Розпочиналася оповідь з того, як з воріт табору виїжджає вантажна машина з тирсою і троє кадебістів штрикають тирсу довгими металевими списами, чи не причаївся там на дні в’язень.
— Ну, що будем робить? — знову запитав Дробот.
— Сам розумієш. Негайно одішли автору за адресою.
У Бориса взагалі погана пам’ять на прізвища, й оті Ящукові "Сліпці" просто загубилися в ній. Тепер же… Тепер же краще помовчати. Та й не стане він донощиком. Кадебісти прийшли через три дні. Й знову дивились журнал надходжень. Й знову нічого не знайшли. То була якась містика, якесь наслання, недарма — "Сліпці". Бо приїхали кадебісти з Тернополя й одразу знайшли в зошиті реєстрації запис. Він був серед інших, нічим не прихований. І записано, що автору рукопис повернено Дроботом. Зажадали відповідь Дробота. Він писав: "Шановний товаришу Ящук. Ваш матеріал цікавий, але він нам не підходить. Повертаємо рукопис".
За ту відповідь Борису був "втик" з ЦК. За те, що, мовляв, приховали і за таку відповідь.
Не встигли відітхнути від "Сліпців", як заварилося з іншим рукописом. Його приніс професор довоєнних часів Опанас Захарович Литовка. В рукописі розповідалося про університет тридцятих років, зокрема про тридцять сьомий, які тоді ідеологічні градобої стояли, як забирали людей, як жили їхні сім’ї. Написано так, що одірватись не можна, хоч здебільшого й про дуже тяжкі справи. Ось історик літератури, комуніст, який перейшов із Західної України, з Польщі в Радянський Союз. Він і далі працював на більшовиків, навіть і як таємний агент. Переходив кордон туди-сюди. Далі попав під підозру. Був викинутий зі стромовини — бистрини життя. Від нього всі відцуралися, його не навідували — тоді ніхто не заходив до тих, хто попав під підозру, — він помирав удома. У нього була така ж хвороба, як і в Миколи Островського: спочатку відмовили ноги, руки, далі — тулуб, поверталася тільки голова на шиї, а далі відмовила й шия. І ось він лежить на голому матраці посеред кімнати, й ще на підлозі стоїть телефон, все інше дружина продала, аби виручити якісь гроші на життя. А потім — смерть. Й стало ще страшніше (що є страшніше за смерть!), не було як поховати. Останній раз, як він ішов через кордон на той бік, то здав у НКВД пашпорт, а тепер без пашпорта не ховали. Дружина божеволіла. Її брат бігав по інстанціях. Врешті-таки повезли ховати: за катафалком, запряженим рябою конякою, йшла дружина (її брат побоявся) і ще двоє обтріпаних дядьків — їх прислали з поховальної контори винести труну.