— Мені здається, що ми прокинемося на тій самій станції, з якої від’їхали, — обережно вставив Борис.
— А, це таки думка. Мабуть, так воно й буде. Ти дещо мислиш.
— Федоре, ти був у комсомолі?
— Я був у комсомолі. В партію вступив на фронті. А з комсомолу виперли на першому курсі, перед війною. Не пішов на першотравневу демонстрацію, поїхав до матері садити картоплю. Я вчився вже після війни. Хотіли і з партії: "За нєсогласіє с советской налоговой политикой". Матір обклали податками.
Борис помітив, що у Федора погляд прямий, як лезо ножа.
— Я бачив, як добро стає злом, як зраджують давні друзі. Це, здається, Езра Паунд. А живемо ми за волею і примхами начальства.
— Ну, ми живемо за примхами дезоксирибонуклеїнової кислоти, за дурістю сусідів, які вміють робити зло, а не вміють робити добро… "Колись я у все вірив, і було гарно, — в думці".
— А не за Богом. І навіть не за великими умами… Сократ, Геґель — все десь там, або затюкане, або… ніби приїлося. Чи не навмисне йде оглуплення людей, щоб були покірні.
Борис зрадів, що дорога сковзнула з крутої стежки. Врешті, він вже й сам давно думав так, як Дробот, а все ж… Та й боявся за роботу, дуже вже він ішов направці. Взагалі, розбалакались люди у "відлигу", попустили супоню, а її вже знов затягують.
— Так, нині нові орієнтири, нові кумири. Тих позабували. Або самі зійшли з путі. Скільки великих людей розпочинало дорогу славно, а кінчали як… Якщо та дорога обривалася для них рано, не встигли проявити себе вповні, то їх і славлять. Але я хотів сказати про інше: яка недосконала людина перед травою і жайворонком, чому світом володіють люди, такі жорстокі, такі захланні, а не солов’ї чи бодай сороки.
— Бо люди розвинули розум. А він — зло. І вони роблять зло. Одні іншим. Нашим людям його за віки зроблено найбільше. Нація, яка ніколи не знала волі, спить у рабстві. Для неї все ясно. Для людей, у яких немає питань, все ясно з підручників. Учителі це вдовбують у голови учням, бо самі такі. От ти кажеш про зло. Хто мені яке зробив добро? Я зло тільки й пам’ятаю. І я був таким: наші діди й прадіди йшли "За царя і отєчєство", а я "За Родіну, за Сталіна". І йшов щиро. Поки не почав дещо кумекать.
— А кажеш: розум — зло. А все-таки, наостанок у мене є до тебе запитання: де справжня країна, тут, де асфальт, де скрізь гасла, шипуча вода з сиропом, чи там, де копають картоплю?
— Не знаю, — знизав плечима Борис.
— Ні там, ні там. Ну, бувай… Таки одужуй, ти ще треба родінє.
* * *
Збурив думки Дробот, таки збурив. Немає з ким ними поділитися, немає кому їх розвіяти. Та я й не з тих, які люблять виливати душу. За конфігурацією душі я спостерігач, а не діяч, хоч і вкручений в терпкий час, в діяння. І живу я не в свій час, я виріс на творах Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Васильченка, думкою ще й зараз живу в селі, ношу хмиз із лісу, сапаю город, кошу сіно в Липовому. Мабуть, я не боєць… Мураха, навіть побачивши себе у збільшувальне скло, знає, що вона мураха. Я несподівано сягнув висоти, посади, але знаю… Нічого я не знаю. І не бачу виходу. Шугнути б у якусь шпарину в паркані й так сидіти. Древні казали: найкраще жити над річкою, біля пасіки, читати мудрі книжки і думати. Але яка річка, яка пасіка! В колгоспі, де жене матюками на роботу бригадир. Немає в нас у паркані таких шпарин. Бо й не паркан у нас, а колючка. А ще ж… сам собі не зізнаюся… Хочеться бути на висоті. Досягнути чогось. Реалізувати себе. Перед рідними, дружиною, знайомими. Марнославство веде нас. Бо інакше: чого я, чого прийшов у цей світ? Людина слабка… Завжди себе виправдовує.
Несподівано заснув, і приснився сон: степ, ковила, в блакитному небі лазурові хмарки. Кінь під сідлом розгнузданий пасеться. А я лежу в ковилі. Зоддалік, од горизонту, наростає гул, він все дужчає, дужчає, набирає сили. Гул від кінських копит. Половці, татари? Треба мерщій утікати. На коня й гатала, навскач. А я не можу підвестися, щось мене тримає, прив’язало до землі, і не можу поворухнутися.
…Мене врятував дзвінок. Знову хтось дзвонить у двері. Відчинив. Увійшов Романчик — однокурсник… "ласкавий і тихий, — за Плужником, — як сосновий у безвітря ліс". Він і справді був ласковий і тихий, ніяковий, червонів як дівчинка, не ходив з нами після одержання стипендії до пивниці, я ніколи не бачив його з дівчиною й був упевнений, що він не одружиться. А він раптом на п’ятому курсі одружився з старшою від себе на десять років аспіранткою і вищою на цілу голову.
А дивина в тому, що Романчик був під добрим хмелем. Здебільшого отакі люди, незвичні до горілки, випивши, дурникувато посміхаються, а Романчик був темний як ніч.
— У тебе є випить? — вперся він п’яними очима в мене.
— Тобі вже досить…
— Тобі що, жалко, жалко для товариша… Може, в мене… мене…
Мусив поступитися.
— Отам на кухні вгорі перша шафовка від дверей. Відчини праву стулку.
Роман двері до кухні не зачинив, я бачив, як узяв пляшку, налив більш як півсклянки і випив. Його одразу розвезло.
— Чого це ти, Романе?
— Чого, чого… мені… мені не можна жити. Я не мушу жити…
Злякався: мабуть, у Романа якась фатальна хвороба, й він дізнався про неї.
— Не маю права жити. Я негідник. Я падлюка…
— Що, що з тобою, брате?
— А те… — Й він важко опустився на стілець… — От я… поїхав до себе додому, у Вінницю, і здуру повіз із собою роботу Зоца. Й дав почитати одному знайомому, викладачеві педінституту Борщу. А нас одразу прищипнули.
— Хто?
— КДБ. Ти ж знаєш, вони за нею полюють. Мене притисли, і я злякався. Й сказав, у кого взяв і кому дав… розкаявся. Ну, мені у нас на закритому засіданні райкому — сувору догану. На закритому, навіть у мене на роботі, в інституті, у парткомі нічого не знають. А Борщ затявся: каже, мені її підкинули в поштову скриньку. І ні руш. Підкинули, і все. Тоді йому сказали, хто її йому дав. І виключили Борща з партії. І звільнили з роботи. В нього троє дітей і хвора мати.
Роман заплакав.
— І це я, я… Падлюка я, падлюка.
— Та заспокойся ти, Романе. Вони, напевне, й так знали.
Я знав, що всіх, у чиїх руках побувала та робота, взяли в шори, в основному це були молоді люди, їх було багато, вони йшли за тією першою хвилею щільною стіною. Всіх їх порозсилали по районах, де секретар райкому — як Іван Грозний, а начальник КДБ у п’ять разів крутіший за Бенкендорфа. Й вони садять картоплю, годують кабанчиків і викладають мову та літературу, в основному російську. Трьох-чотирьох посадили. А Роман… Роман законослухняний, виконує всі приписи, активіст… Ще згодиться.