Розпорядившись підняти скрині на палубу, адмірал пішов до своєї каюти, обставленої з королівською розкішшю, а слідом за ним рушили запрошені гості, чотири офіцери та монах.
Коли всі посідали за стіл, слуга налив їм коричньового вина і вийшов. Дон Мігель погладив свою гостру, посивілу борідку і, усміхаючись, сказав: [106]
— Пресвята діво! Який передбачливий розум у мого брата! Коли б мене не попередили, я міг би зробити необачний вчинок — поїхати на його корабель у такий час. Я побачив би речі, які мені, як іспанському адміралові, було б важко не помітити.
І Естебан і Блад квапливо погодилися з ним. Потім Блад, піднявши склянку, випив за славу Іспанії і за погибель біснуватого Якова, що узурпував англійський трон. Принаймні остання частина його тосту була висловлена цілком щиро.
Адмірал засміявся.
— Синьйоре! Синьйоре! Немає тут мого брата, щоб стримувати вас від необачних вчинків. Ви повинні пам'ятати, що його католицька величність і король Англії — добрі друзі. Такий тост не дозволено виголошувати в цій каюті. Але оскільки його вже виголосили і до того виголосила людина, яка має всі підстави ненавидіти англійських собак, то ми підтримаємо, хоч і... неофіціально.
Всі зареготали і випили за якнайшвидшу погибель короля Якова цілком неофіціально, саме ця остання обставина надавала всьому особливої пікантності. Потім дон Естебан, турбуючись про долю батька і пам'ятаючи, що чим довше він буде затримуватись тут, тим більше затягнуться страждання дона Дієго, рвучко підвівся і заявив, що їм час повертатися.
— Мій батько поспішає в Сан Домінго,— пояснив він,— він просив мене не затримуватись довше, ніж буде потрібно для того, щоб обняти вас, дорогий дядечку. Тому з вашого дозволу я мушу йти...
Зваживши на всі обставини, дядько не заперечував проти цього.
Коли вони підійшли до трапу, Блад стривожено глянув на матросів, які, перехилившись через борт, ліниво розмовляли з веслярами їхньої шлюпки там, унизу. Однак поведінка цих останніх свідчила, що для хвилювання не було підстав... У веслярів вистачило здорового глузду не говорити зайвого.
Адмірал попрощався з гостями: з Естебаном тепло, як і годиться, а з Бладом церемонно.
— Шкода, що прощаємося так скоро, дон Педро. Мені б хотілося, щоб ви ще побували на "Енкарнасйоні".
— Їй-богу, мені не щастить,— зауважив капітан Блад.
— Але, сподіваюся, ми ще зустрінемося.
— Ви виявляєте мені честь, на яку я не заслуговую,— стримано сказав Блад. [107]
Гості спустилися в шлюпку, і гребці зразу ж узялися за. весла. Адмірал довго ще махав їм рукою з гакаборта. Потім вони почули свисток боцмана, що скликав людей на свої місця, і, не допливши ще до "Сінко Льягас", побачили, що "Енкарнасйон" уже йшов під усіма вітрилами. Спустивши на знак привітання свій прапор, флагман відсалютував їм гарматним залпом.
Хтось на борту "Сінко Льягас" (як потім виявилося, це був Хагторп) додумався відповісти тим же. Комедія скінчилась. Проте залишався епілог, який надав іронічно-лиховісного присмаку усьому спектаклю.
Як тільки вони ступили на борт "Сінко Льягас", назустріч їм поспішив Хагторп. Блад звернув увагу на якийсь застиглий, майже зляканий вираз його обличчя.
— Бачу, що тобі уже все відомо,— сказав Блад.
В очах Хагторпа завмерло питання, проте він відкинув припущення, яке було промайнуло в його голові.
— Дон Дієго...— почав він, але зупинився і якось дивно глянув на Блада.
Дон Естебан перехопив цей погляд і, сполотнівши, кинувся вперед.
— Ви порушили слово, собаки? Що ви заподіяли батькові? — закричав він, і шестеро іспанців позад нього зняли страшенний ґвалт.
— Ми не порушували слова. В цьому не було потреби,— твердо сказав Хагторп, і це трохи заспокоїло іспанців.— Дон Дієго помер ще до того, як ви досягли "Енкар-насйона".
Пітер Блад мовчав.
— Помер? — заридав Естебан.— Ти хочеш сказати, що ви вбили його! Від чого він помер?
Хагторп пильно подивився на хлопця.
— Наскільки я можу судити,— сказав він,— дон Дієго помер від страху.
У відповідь на ці слова Естебан навідліг ударив Хагторпа в лице, і той відповів би, коли б Блад не став між ними, а його люди не схопили молодого іспанця.
— Годі,— сказав Блад.— Ти сам призвів хлопця до цього, образивши його батька.
— У мене й на думці не було ображати,— виправдувався Хагторп, потираючи щоку.— Дон Дієго справді помер. Підіть і подивіться.
— Я бачив,— сказав Блад.— Він помер ще до того, як ми вирушили в "Сінко Льягас". І вже мертвим висів на мотузках, коли я говорив до нього перед від'їздом. [108]
— Що ви кажете? — закричав Естебан.
Блад сумно подивився на хлопця. І на обличчі його майнула невесела посмішка.
— Ти шкодуєш, що не знав про це раніше? — таки не втерпів він.
Якусь мить дон Естебан підозріло дивився на нього широко відкритими очима.
— Я не вірю вам,— сказав він нарешті.
— Доведеться повірити. Я лікар і знаю, коли переді мною труп.
Знову запала мовчанка. Хлопець почав усвідомлювати весь трагізм становища:
— Якби я це знав,— сказав він хрипким голосом,— то в цю мить ти вже теліпався б на нок-реї "Енкарнас-йона".
— Знаю,— сказав Блад.— Ото ж я й думаю зараз про те, яку користь може мати людина, знаючи те, чого не знають інші.
— Але ти ще висітимеш там,— лютував хлопець. Капітан Блад знизав плечима і, круто повернувшись, відійшов. Він не залишив без уваги тих слів, як не залишили їх і Хагторп та всі інші, хто чув. Про це свідчила нарада, яку вони влаштували того вечора.
Нараду було скликано для вирішення долі іспанських полонених. Зважаючи на те, що до Кюрасао у них не вистачить ні води, ні провізії, а Пітт навряд чи здатний зараз приступити до своїх штурманських обов'язків, було вирішено іти на схід від Гаїті, а потім понад його північним узбережжям — до Тортуги, у ту піратську бухту, де принаймні можна було не боятися полону. Залишалось домовитися, чи варт їм везти з собою іспанців, чи посадити їх у шлюпку і дати їм можливість самим добратися до берега Гаїті, що лежить миль за десять звідси. На останньому варіанті наполягав сам Блад.
— Нічого іншого не залишається,— переконував він.— На Тортузі з них живцем поздирають шкіру.
— Ці свині заслуговують і на більше! — пробурчав Волверстон.