Нічого вона не зрозуміє. Мами таких речей ніколи не розуміють.
Ви думаєте, просто так, з доброго дива наснився Ярикові Ігор Дмитруха в образі графа Монте-Крісто?.. Ні!.. Бо Ігор Дмитруха — це... Чесно кажучи, графу Монте-Крісто далеко до Ігоря Дмитрухи. Граф Монте-Крісто — вигадка, в уяві, а Ігор Дмитруха живий-живісінький, он сидить через одну парту. І що ті казкові графові брильянти-діаманти порівняно з багатством Ігоря Дмитрухи!.. Юринда!
Ігор Дмитруха мав те, чого не мав ніхто!..
І чого той граф Монте-Крісто ніколи не пробував і навіть не нюхав.
І за що він, безперечно, оддав би всі свої брильянти-діаманти.
Ігореве багатство називалося "кау-гуммі".
Або жувальна гумка.
Або попросту жувачка чи жуйка.
Брат Ігоря Дмитрухи Едуард Дмитруха був спортсмен, майстер спорту — баскетболіст, часто їздив на змагання за кордон і звідти привозив Ігореві оте щастя. Ігор, звичайно, приносив у клас і, кого хотів, того частував, а кого не хотів, того не частував. І ті, кого він частував, щасливо поблискуючи очима, плямкали на уроках. А ті, кого він не частував, або неприховано заздро позирали на щасливчиків, або гордо вдавали, що це для них — тьху! — і заздрили потай, у глибині душі.
Ярик заздрив потай.
Якої тільки жувачки не приносив Ігор Дмитруха!.. Була в нього і пласкенька, довгастенька, у різноколірних обгортках, наче тонюсінькі шоколадки... І в целофановому мішечку, схожа на цукерки... І в тюбиках, як ото карамель "Спорт" по вісім копійок... І різноколірні кульки на пластмасовій лінійці — навіть обривати шкода, таке гарне...
Фруктова, ананасна, лимонна, м'ятна... Ех!..
Не те, що ябеда-донощик Льоня Монькін,— навіть гордій і незалега Валера Галушкинський, що замість "ш" говорив "ф", втрачав характер і канючив, як останній жебрак:
– Ну дай! Ну хоч трофки! Ну одкуси! Ну не будь такий! Ну дай! Ну!
І Ігор Дмитруха хотів — давав, а не хотів — не давав.
– Обійдеться! — пхекав він зневажливо.
Льоня Монькін за шмат паршивої жуйки носив Ігорю Дмитрусі портфель, витирав за нього дошку й оддавав свої сніданки...
Ну, що той граф Монте-Крісто порівняно з Ігорем Дмитрухою! Ну що!
Як хотілося Ярикові попробувати жувачки! Яка вона хоч на смак?! Але Ярик, так само, як і Шурик Бабенко, був тихоня, завжди скромненько стояв під стіночкою, не ліз у Ігореві друзі й соратники. І коли він усе-таки наважився якось і попросив, Ігор здивовано глянув на нього й пхекнув:
– Що?! І тобі?!. Обійдеться!..
Ярика наче ошпарило. Більше він не просив.
Дома Ярик уже кілька разів заводив розмову:
– Тату, а чого це ти ніколи за кордон не їздиш?
– Мамо, а чого б тобі не поїхати за кордон!
– Усі їздять за кордон, а ви якісь... обивателі... міщани... Ану вас!
Дома Ярик не був такий тихоня, як у школі. Але тато й мама на ці розмови не піддавались. У них завжди було багато справ: у тата на заводі, у мами в інституті — закордон їх не цікавив...
Та якось під час вечері мама сказала татові:
– Ти знаєш, нашу Любочку посилають у Берлін. На симпозіум.
Ярик аж підскочив:
– Ой! То це ж здорово!.. Вона мені привезе...
– Ярослав! — нахмурився тато.— Що це за розмови!.. Посоромився б!.. І що ти збираєшся просити?.. По-моєму, в тебе все є.
– Та ні... нічого... Це я просто так...— вчасно взяв себе в руки Ярик. Батькам говорити нічого не треба. Батьки можуть тільки все зіпсувати. Ярик вирішив поговорити з самою Любочкою. Любочка, або тьотя Любочка,— то була Ярикова тітка, рідна сестра Ярикової мами. Сто вісімдесят сантиметрів на зріст, дев'яносто чотири кілограми чистої ваги, кандидат наук, старший науковий співробітник Інституту мікробіології. І всі ті дев'яносто чотири кілограми і сто вісімдесят сантиметрів — суцільна доброта і лагідність. Ярика тьотя Любочка дуже любила (своїх дітей у неї не було), і для нього вона, звичайно,— та що казати!..
– Привезу! Привезу, аякже!
– Тільки ж ти батькам нічого не кажи, а то...
– Не скажу! Не скажу, рибочка ти моя дорога! Сонечко ти моє золоте,— тітка підхопила його на руки і підкинула вгору так високо, що в Ярика похололо всередині.
І це лоскітне відчуття польоту не залишало потім Ярика весь час, поки тьотя Любочка була за кордоном. Навіть ходити він став не просто, а з підскоком, наче хотів одірватися од землі й злетіти. До речі, запаси жувачки в Ігоря Дмитрухи якраз скінчилися (брат одержав під час гри якусь травму, йому зробили операцію, тепер він лікувався і за кордон поки що не їздив). Ярик уявляв собі, як це буде здорово, коли він прийде в клас, плямкаючи на всю губу, і всі пороззявляють роти від подиву, від заздрості й бажання. І Ігор Дмитруха, звичайно, не вдержиться й попросить: "Дай!" А Ярик подивиться на нього зневажливо й пхекне: "Обійдеться!" І Льоні Монькіну пхекне: "Обійдеться!" І Валері Галушкинському. А то як же! Вони ж із ним не ділилися, не давали, коли Ігор їм давав. Хай попоковтають слину, як він ковтав! Хай попосвербить їм у носі, як йому свербіло! Хай!..
І вже зараз Ярик дивився на них переможно і зверхньо. Бігайте-бігайте!.. Смійтеся-смійтеся!.. Ви й не знаєте, нещасні, які муки на вас чекають!.. От пождіть!..
І сам він ждав. З таким нетерпінням, з таким нетерпінням, що схопив двійку з контрольного диктанту (чого з ним ніколи не траплялося)...
Нарешті тьотя Любочка приїхала.
Оскільки батьків в операцію "Жувачка" не втаємничували, то ще перед від'їздом тьоті Любочки було домовлено, що гумку вона передасть Ярикові без свідків (батьки до жувачки чогось ставилися негативно, Ярик це знав). Тому Ярик не виявив занепокоєння, коли тьотя Любочка при батьках дарувала йому різні костюмчики, сорочечки, черевички та інший непотріб, а про гумку — ані пари з уст. Усе було правильно...
І лише, коли вони зосталися сам на сам, Ярик одразу ж нетерпляче випалив:
– Ну?!
– Що? — невинно закліпала очима тьотя Любочка.
– Як — що? Гумка!
– Ой! Сонечко моє золоте! Рибочко моя! Ти знаєш...
– Що?! — Ярик завмер від недоброго передчуття.
– Ой! Тн знаєш... Ти не ображайся, пташечко, ти не сердься. Я купила, купила, слово честі... Але... забула... в електричці... — тьотя Любочка скривилась і закліпала очима.
– "Пташечко"!.. "Рибочко"!..— аж перекособочився у відчаї Ярик.