Щоб пропливти 550 миль до Канарських островів, мені вистачило 11 днів. А зараз я повинен подолати відстань у п'ять разів більшу. На це потрібно 55 днів. Отже, я припливу в суботу.
В мене зосталося мало прісної води, а пити морську воду тепер я не можу, бо в мене хворий шлунок. Риба ловиться погано, вона боїться мене і не йде на гачок. Ну, та не біда, мені цілком вистачає летючої риби, що падає в човен. У крайньому разі з'їм непорушний запас харчів і умру. Той, хто писатиме книгу для потерпілих на основі мого експерименту, повинен особливо підкреслити, що зустріч з птахами різних видів свідчить про наближення землі, але берег може бути ще за сотні миль. Я остаточно зневірився, проте триматимуся до останнього.
Якби я міг точно визначити свої координати! Мені здається, що коли б я напевно знав, де перебуває "Єретик", хай навіть і далеко від берега, мені все ж було б легше. Думаю, що всі пароплавні та авіаційні лінії приводять західніше від островів, по Карібському морю. В такому разі в мене немає жодного шансу побачити судно чи літак.
Навіть не віриться: одного дня дув такий вітрище, що я навіть кинув плавучий якір. Тепер вітрило підняте, і я не згорну його нізащо. Але вітру знову немає. Що робити? Як позбутися цього почуття невпевненості?
14 годин 30 хвилин. Маєте!.. Точнісінько така погода, як і минулої п'ятниці: мертвий штиль і обвисле полотнище вітрила. Хай живе пасат! Мені можуть сказати: це ж вірна прикмета того, що земля недалеко! Так покажіть мені ту землю! Я і завтра не сподіваюсь її побачити, бо навряд чи зрушу з місця.
16 годин 30 хвилин. Океан хвилюється, отже, десь є вітер, але тут, біля мене, хоч би дихнув. Спека і спрага.
17 годин. Я перебуваю менш ніж за 40 миль од острова Домініки, та все одно мені до нього ніколи не допливти, бо немає вітру. (Далі в щоденнику почерк стає зовсім нерозбірливим, таким я ще ніколи не писав.) Який жахливий день чекає мене!
Навколо панує тиша. Дивлячись на слід "Єретика" за кормою, я раптом помітив удалині якесь чорне тіло, плоске і блискуче. Воно швидко наблизилося, і я зміг добре роздивитися білуваті плями та лискучу шкуру істоти, що нагадувала рухливий плоский щит. Коли потвора вже була за п'ятнадцять метрів од човна, я зрозумів, що це гігантський скат, або "манта". Всупереч здоровому глузду я заспокоївся, бо довідник запевняв, ніби ця морська істота "їстівна", і захопився спокійно її фотографувати. Я навіть не подумав, що мною могли пообідати! Скат більше не наближався, він весь час тримався на однаковій відстані.
Фантастична істота пливла за човном близько двох годин, потім зменшила швидкість і звернула вбік, виблискуючи, наче металевий щит, викинутий на поверхню з глибин океану. Пізніше один рибалка з Дакара сказав мені:
— Це була чи не найбільша небезпека за всю вашу подорож, бо "манта" могла перевернути вас одним ударом плавця або стрибнути просто в човен.
Вівторок, 9 грудня. 15 годин. З учорашнього вечора з сьомої години подув вітерець. Хоч би не стих! Невблаганне сонце пече. Всю ніч мене мучили кошмари. Берега не видно, та й було б справжнє чудо, коли б він з'явився, бо за вчорашній день я дуже мало проплив. Цього ранку знову бачив трьох тропічних білохвостів, вони кричали. Якщо не помиляюся, птахи, коли вони далеко від землі, не повинні кричати. Склав меню обіду, який хочу замовити за рахунок мого знайомого — він був переконаний, що я не перепливу океан. Про всяк випадок склав два меню: або гусяча печінка з трюфелями, суфле з креветок, качка з кров'ю, картопля соломкою у фритюрі, всілякі сири, омлет з ромом і варенням та охолоджені фрукти в шампанському; або омар "термідор", куріпка, шпигована трюфелями, зелений горошок, найрізноманітніші сири, млинці "Сюзетт" (дюжина) та охолоджені фрукти в шампанському. Що ж до вин, то я обрав такі: мускатель, поммар 1928, вон-романе 1930, мутон-ротшільд 1947, шато-ікем 1929, старий кюр і після обіду сигара.
"АРАКАКА". ПРИБУТТЯ
Чудо сталося знову в середу! Того ранку я насилу підвівся. Звичайно я прокидався і вставав із сходом сонця, але останнім часом не поспішав поглянути на обрій, бо знав, що й цього разу він порожній. Тому я спокійно лежав і чекав лише, поки сонце підніметься вище і почне припікати. О десятій годині ранку я встав, кинув погляд на горизонт і раптом аж підскочив, наче мене вдарило електричним струмом.
— Корабель! — закричав я.
І справді, праворуч, милі за дві з половиною від "Єретика", йшов корабель. Це було велике торгове судно водотоннажністю 7000 тонн. Воно рухалося повільно. Мене, мабуть, ніхто не помітив. Я кинувся до геліографа, щоб спрямувати промінь сонця на корабель. Через деякий час, що здався мені вічністю, мене помітили, і корабель, змінивши курс, рушив у мій бік.
Настрій мій одразу ж поліпшився. Я чомусь вирішив, що це торгове судно йде в один із портів Антільських островів: отже, земля недалеко. Швидко піднімаю прив'язаний до весла свій маленький триколірний прапорець. Яку ж гордість відчув я, коли побачив, що й на кораблі тричі підняли й приспустили прапор "Юніон Джек" — так вітають тільки військові кораблі у відкритому морі. Я відповідаю теж, вимахуючи своїм прапорцем. Судно наближається до "Єретика", капітан бере рупор і питає англійською мовою:
— Потрібна допомога?
Я відповідаю:
— Скажіть, будь ласка, точний час і точну довготу.
— 49° 50.
Різниця в порівнянні з моїми обчисленнями становить 10° або 600 миль.
Ці слова приголомшують мене. У відчаї я хапаю весла, щоб підпливти до корабля, весь час повторюючи: "Тим гірше! Я виніс п'ятдесят три дні. Досить з мене!"
Капітан питає:
— Хочете піднятися на борт?
Я подумав: "Тим гірше, нехай беруть на борт, усе одно експеримент закінчено. Зрештою, п'ятдесят три дні — чудовий доказ".
Піднімаюся на палубу "Аракаки" — великого вантажно-пасажирського судна, що йде з Ліверпуля. Мене зустрічає огрядний, жвавий чоловік років п'ятдесяти. Це капітан Картер із Ліверпуля. Він одразу ж пропонує мені:
— Ми вас доставимо разом з човном у Британську Гвіану, в Джорджтаун.
Спочатку я погоджуюся, але потім одразу спливає в пам'яті випадок з "Сіді Феррук". Я вже бачу своїх друзів, булонських моряків, які обов'язково скажуть: