От, кажуть, нація нічого не значить, у кожній, мов, нації погані люди є. А естонців скільки Шухов не бачив — поганих людей йому не траплялося.
І всі сиділи — хто на плитах, хто на обшивці до плит, кожний поринув у свої думи, мовчить. Фетюков-шакал назбирав десь недопалків (він їх і з плювачки виверне, не погидує), тепер на колінах їх розгортав і неперегорілий тютюнець осипав у один папірець. У Фетюкова на волі дітей троє, але як сів — від нього всі відмовилися, а жінка заміж вийшла: так допомоги йому ні звідки.
Буйновський стріляв-стріляв очима на Фетюкова, та й гавкнув:
— Ну, що заразу всяку збираєш? Губи тобі сифілісом обкидає! Кинь!
Кавторанґ — капітан, значить, другої ранґи, — він командувати привик, він з усіма людьми так розмовляє, як командує.
Але Фетюков від Буйновського ні в чому не залежить — кавто— ранґу посилки теж не йдуть. І, недобре усміхаючись ротом півпо— рожнім, сказав:
— Почекай, кавторанґ, вісім років посидиш — ще й ти збирати будеш. Гордовитіші за тебе люди в табір приходили...
Фетюков на себе міряє, а кавторанґ, може, і витримає...
— Що-що? — недочув глухуватий Сенька Клевшін. Він думав, про те розмова йде, як Буйновський сьогодні на розводі погорів. — Задиратися не треба було! — скрушно похитав вік головою. — Усе обійшлося б.
Сенька Клевшін — він тихий бідолаха. Вухо в нього луснуло одне, ще в сорок першому. Потім у полон попав, тікав, ловили, упхнули в Бухенвальд. У Бухенвальді чудом смерть оминув, тепер відбуває строк тихо. Будеш задиратися, каже, пропадеш.
Це правда, крекчи та гнись. А затнешся — переломишся.
Алексєй обличчя в долоні втопив, мовчить. Молитви читає.
Доїв Шухов пайок свій до самих рук, одначе голої шкоринки шматок — півкруглої верхньої шкоринки — залишив. Тому що ніякою ложкою так чисто каші не виїсти з миски, як хлібом. Шкоринку цю він знов у шматку білу загорнув на обід, шматку запхав у кишеню внутрішню під тілогрійкою, застебнувся від морозу і був готовий, хай тепер1 на роботу шлють. А ліпше б і ще затрималися.
Тридцять восьма бригада встала, розійшлася: хто до розчиномішалки, хто за водою, хто до арматури.
Але ні Тюрін не йшов до своєї бригади, ні помічник його Павло. І хоч сиділа 104-а ледве чи хвилин двадцять, а день робочий — зимовий, укорочений — був у них до шостої, уже всім здавалося великим щастям, уже ніби й до вечора тепер недалеко.
— Ех, пурги давно нема! — зідхнув червонолиций угодований лотиш Кільґас. — За всю зиму ні одної пурги! Що за зима?!
— Так ... пурга, пурга ... — перезідхнула бригада.
Коли задме в місцевості тутешній пурга, так не те що на роботу не ведуть, а з барака вивести бояться: від барака до їдальні як вірьовки не протягнеш, то й заблудиш. Замерзне арештант у снігу — то й пес йото хай їсть. А як утіче? Випадки були. Сніг при пурзі дрібненький-дрібненький, а в замет лягає, як пресує його хто. По такому замету, через дріт перекиненому, і втікали. Недалеко, правда.
Від пурги, як помислити, ніякої користи: сидять зеки під замком; вутілля не в час, тепло з барака видме; муки в табір не підвезуть — хліба нема; там, дивись, і на кухні не впоралися. І скільки б пурга не дула, — три дні чи тиждень — ці дні зараховують за вихідні і стільки неділь підряд на роботу вигонять.
А однаково люблять зеки пургу і молять її. Ледь вітерець кріпше заверне — все на небо задивляються: матеріяльчику б! матеріальчику!
Сніжку, значить.
Тому що від поземку ніколи пурга належна не розгуляється.
Уже хтось поліз грітися до печі З 8-ї бригади, його звідти потурили.
Тут у залю увійшов Тюрін. Похмурий був він. Зрозуміли бри— ґадники: щось робити треба, і швидко.
— Та-ак, — поглянув Тюрін. — Усі тут, сто четверта?
І не перевіряючи й не рахуючи, тому що у Тюріна ніхто нікуди втекти не міг, він скоро почав розподіляти. Естонців двох та Клев— шіна з Гопчиком послав велику скриньку на розчин недалеко взяти і нести на ТЕЦ. Ще двох послав він в інстурментальну, де Павло одержував інструмент. Чотирьох спорядив сніг чистити коло ТЕЦ, і при вході там у машинову залю, і в самій мапгиновій залі, і на трапах. Ще двом звелів у залі тій піч топити — вугіллям і дощок зарвати, поколоти. І одному цемент на санках туди везти. І двом воду носити, а двом пісок, і ще одному від снігу пісок той чистити і ломом розбивати.
І після всього того лишилися не призначеними Шухов і Кільґас — перші в бригаді майстри. І, відкликавши їх, бриґадир їм сказав:
— От що, хлоп'ята! (А був не старший від них, та звичка така в нього — "хлоп'ята"). З обіду будете шлякобльоками на другому поверсі стіни класти, там, де восени шоста бриґада покинула. А зараз треба утеплити машинову залю. Там троє вікон великих, їх у першу чергу чимнебудь забити. Я вам ще людей на допомогу дам, тільки думайте, чим забити. Машинова заля буде нам і розчинною і огрівальнею. Не нагріємо — померзнемо, як собаки, зрозуміли?
І, може бути, ще що сказав би, та прибіг за ним Гопчик, хлопець років шістнадцятьох, рожевенький, як поросятко, з наріканням, що скриньки для розчину їм друга бриґада не дає, б'ються. І Тюрін махнув туди.
Як не важко було починати робочий день у такий мороз, але це тільки початок, і важливо його переступити, тільки його.
Шухов і Кільґас подивилися один на одного. Вони не раз уже працювали удвох і поважали один в одному і теслю і муляра. Роздобути на снігу на голому, чим вікна ті зашити, не було легко. Але Кільґас сказав:
— Ваню! Там, де складані доми, знаю я таку місцинку — лежить грубий рулон толю. Я ж його сам і прикрив. Махнемо?
Кільґас хоч і лотиш, а російську знає, як рідну, — у них поруч було село старообрядське, з дитинства і навчився. А в таборах Кільґас тільки два роки, але вже все розуміє: не викусиш — не випросиш. Кличуть Кільґаса Йоганном, Шухов теж кличе його Ванею.
Вирішили йти за толем. Тільки Шухов спочатку збігав тут же в корпусі авторемонтних, що будується, взяти свій майстерок. Майстерок — велика річ для муляра, як він добрий у руку і легкий. Одначе на, кожному об'єкті такий порядок: увесь інструмент ранком одержали, увечорі здали. І який завтра інструмент ухопиш — це від удачі. Але Шухов якось обрахував інструментальщика і кращий майстерок заіванив. І тепер кожного вечора, він його переховує, а