—А-та-та-та-та, — Васько зробив спробу витворити співзвуччя із животворною мелодією. І після першої, і після наступних закусювалн самим хлібом. Потім пили. їли, знову пили. Рокосовський, родом з України, заспівав пісню про рушник і заплакав. Петро, як міг, його розраджував, а потім сам трохи просльозився. Коли Костик та його брат, повалені випитим, поснули на піску за хижею, Васько розпочав активно домагатися від Валюхи кохання. Незважаючи на безсумнівну прихильність ідеї полігамії, вона цього разу заприндилась, і Васько не міг досягти свого, хоча прагнув посилено. Між ними зчинилася голосна суперечка з обопільним звертанням до покладів тюремного фольклору, і наприкінці лише втручання Петра з Рокосовським урятувало даму від образи чином. Рйкосовський повів Васька надвір, вирішивши, вочевидь, з ним серйозно поговорити, і всівся на колоду під моїм вікном.
— Василю! А ти знаєш, що за люди Валера і Валентина Серафимівна? Чи ти не знаєш? — зробив він витримку, щоб подивитись на ефект від свого запитання.
Про мене та члена Гельсінської групи з Тбілісі В.С.Пайлодзе знали вже всі на селі і. звичайно, волоцюги знали про нас також досить. Але Васько мовчав. Можливо, він не хотів повторювати відомі речі. Та, швидше, він і не хотів говорити взагалі. Рокосовський тим часом повнився інтелігентними думками.
— Нє, Василю! Ти попереду скажи: чи знаєш, що за люди Валера та Валентина Серафимівна? Адже Валера та Валентина Серафимівна —політичні. Вони борються за ідею.
Запала пауза, під час якої промовець збирався з думками. Я писав у своїй кімнаті листа і мав змогу добре чути все, що мовить на подвір'ї наш симпатик. Та Васько знову не підтримав бесіди.
—Ну. от бачиш, ти й не знаєш, хто такі Валера та Валентина Серафимівна? А вони ж люди політичні й борються за ідею. Відчувалося, що Рокосовському припала до душі та дефініція. Він повторював її, чітко вимовляючи кожне слово, замилувано прислухаючись до витвору власного мислення. А позаяк після прийнятого одеколону над Васьком владала німотність, він міг говорити оте речення скільки душі завгодно. І треба віддати належне. Рокосовський користався нагодою не скуплячись. Спершу він казав з якоюсь урочистою піднесеністю, ще злегка дивуючись новизні чутого, відтак — грізно, з шерехом і блискавковими спалахами голосових модуляцій, немов змагаючись із горьківським буревісником, потім — тихо, із благально-виправдальною інтонацією, ніби прохаючи про милість у суддів. Я встиг закінчити чернетку й переписував листа начисто, а Рокосовський невтомно прорікав у тишу ночі: — Вони люди політичні й борються за ідею.
Занепокоєний думкою, що неодноразове повторення плюс надмір випитого можуть спричинитись до тихого помішання Васьки, я вийшов надвір. Моїй з'яві Рокосовський зрадів і почав гаряче вітатись. Я підійшов до колоди й зазирнув у Васькове обличчя. Він дивився у білу масу лікарняної стіни навпроти, що заступала йому звичну етикетку.
—Нічого, він слухає, — безтурботно сказав Рокосовський. — А ви знаєте, я також політичний чоловік. — вирішив він дещо розширити тему. — Пам'ятаю, під час війни нас мобілізованих привезли й наказують: ось, беріть собі автомати. А я кажу капітанові, що не можу взяти зброї в руки: віра в мене така. Він — у крик: а як воюватимеш, як батьківщину захищатимеш? А я йому на те: ми з німцями навкулачки битись будемо. Нехай їхній один вийде і я, попробуємо. Кажу йому: я тихий-тихий, а коли розійдусь — ого-го! І тоді, чия перемога, той і війну виграв. Не став мене й слухать. Пістолета в зуби: розстріляю, мать твою, кричить. Ну, що ти йому казати будеш: застрілить і ще ордена дадуть.
Рокосовський скрушно зітхнув, похитав головою. Помовчав, потім. згадавши щось, несміливо торкнув мене за руку:
— У вас помідорчика одненького не знайдеться? Так мене млоїть і кислого хочеться. Ну, геть світ немилий.
Я виніс помідори. Ветеран антивоєнного руху став щиросердо дякувати. Від зворушення в нього виступили сльози. Посмакував частуванням. Потім із Васьком попрямував до хижі, де ще залишався одеколон у флаконах.
Вранці прийшов завгосп з цеу* від головного лікаря: будівельникам спакувати валізи. Терпець у начальства урвався.
Без ремства Петро взяв свій плащ, Васько — піджак. Вони вийшли з притулку, махнули мені на прощання рукою і подалися в напрямку крамниці. Заточуючись від учорашнього, йшли нишпорячи по кишенях, щоб знайти на сьогоднішнє. В їхніх очах життя не втратило привабливости ані найменшою мірою.
* Цеу (рос. ценное указание) — цінна вказівка.