Пам'яте моя, пам'яте, що ти дієш зі мною?! Все пряміше, все вужче твої дороги, все тьмяніший виднокіл, і кожна дальня вершина здається капличкою, що обіцяє заспокоєння. І рідше супутники зустрічей, яким хотілось би вклонитись, а спомини, необхідні живій душі, осипаються осіннім листом. Стою на житейському зітрі голим деревом, завивають у мені вітри, видуваючи звуки і кольори того життя, яке я так любив і в якому вмів знаходити радощі навіть у важкі свої дні й роки.
І все не замовкає в мені війна, стрясаючи натомлену душу. Багряне світло пробивається крізь німу вже товщу часу, і, сплющена, закам'яніла, але не втративши запаху гарива й крові, клубочиться вона в мені.
Заспокоєння хочеться, хоч якого-небудь заспокоєння. Та нема його навіть у сні, й у сні мучуся, ховаюся од вибухів і десь за північ починаю з жахом розуміти: це вже не та війна, од теперішніх вибухів не сховатись, не захиститись, і тоді покірно, стомлено і байдуже чекаю останнього спалаху — ось блисне біло, засліплююче, скорчить мене останньою судорогою, сплавить і віднесе іскрою в глибину всесвіту, який я так і не збагнув моїм розумом. І бачу ж бо, виразно бачу ту іскорку, відчуваю її політ. Через те бачу, що був уже піщинкою у величезній бурі, крутився, літав десь там поміж життям і смертю, і зовсім випадково, примхою чи волею долі не занесло мене в небуття, а скинуло на виснажену землю.
Скільки раз гинув я в нестерпних снах! І все-таки воскресав і воскресав. На зміну жахливо гогітливому вогню, гримкотливому диму вибухів раптово ринуть строкаті галявини в квітах; шумливий березовий гай; тихий кедрач на моховитій горі; спінена потоком ріка; коромисло веселки над нею; острів, обкиданий зеленим хутром шелюги; статечний сільський город біля селянського двору.
І лиця, лиця...
З'являться всі жінки, яких хотів би зустріти й любити, і вже поблажливий до них і до себе не простягаю їм руки,
а згадую тих жінок, яких зустрів і любив насправді. З літами я навчився втішати і обманювати себе — спомини про ці зустрічі солодші й чистіші від самих зустрічей...
Пам'яте моя, сотвори ще раз диво, зніми з душі тривогу, тупий гніт утоми, що пробуджує похмурість і отруйливу солодкість самотини. І воскреси,— чуєш?— воскреси в мені хлопчика, дай заспокоїтися і очиститися біля нього. Ну, хочеш, я, безбожник, іменем господнім заклинатиму тебе, як одного разу, оглушений і осліплений війною, молив підняти мене з дна мертвих безодень і хоч що-небудь знайти в темному і змертвілому нутрі? І згадав, згадав те, що хотіли в мені вбити, а згадавши, оживив хлопчика — і порожнеча знову наповнилася звуками, кольорами, запахами.
Мені говорили: отака надсада не мине даремно! Буду я хворий і од нервового перенапруження не доживу стільки-то літ, мені відведених. А навіщо вони мені, ті скільки-то літ, без мого хлопчика? І хто їх рахував, роки, нам відведені?
Освіти ж, пам'яте, хлопчика до кожної веснянки, до кожної подряпинки, до білого шраму на верхній губі — вчився колись там ходити, впав і розсік губу об ребро мостини.
Перший в житті шрам.
Скільки потім їх буде на тілі і в душі?
...Далеко-далеко виник легенький рух, гойднулася срібна ниточка, гойднулася й вигасла, злилася з небесним маревом. Та все в мені стріпнулося, відгукнулося на ледь відчутний проблиск пам'яті. Там, у минулому, що повільно наближається, по павутині, ось-ось ладній обірватися, під куполом небес, пригасивши дихання, йде до мене, осяяний сонцем, сільський хлопчик.
Я поспішаю назустріч йому, біжу з задишкою, перевалююсь незграбно, наче линялий гусак по тундрі, гупаю оголеними кістьми по вкритій мохом мерзлоті. Спішу, спішу, минаючи кровопролиття і війни; цехи з клекочучим металом; розумників, які сотворили пекло на землі; мимо прихованих ворогів і вдаваних друзів; мимо задушливих вокзалів; мимо життєвих чвар; мимо газових факелів і мазутних рік; мимо вольт і тонн; мимо експресів і супутників; мимо хвиль ефіру і кіножахів...
Крізь усе оце, крізь!
Туди, де на істинній землі жили воістину рідні люди, котрі вміли любити тебе просто так, за те, що ти є, і які знали одну-єдину плату — розділену любов.
ь
Хворі ноги, що багато ходили, здригнулися, шкірою відчувши не холоднечу тундри, а живе тепло городньої борозни, торкнувшись м'якої плоті трудової землі, відчули її струми, ось уже чиста роса лікує садна.
Через багато-багато років дізнається мій хлопчик, що така ж, як він, мала людина, в зовсім іншому краю, переживши хвилюючу мить повного злиття з рідною землею, прошепоче з зітханням: "Я чую печальнії звуки, яких не почує ніхто..."
...Беру в свою велику долоню руку хлопчика і болісно довго вдивляюся в нього, стриженого, веснянкуватого,— невже мною він був, а я ним?!
* * *
Дім хлопчика стояв лицем до річки, зависаючи вікнами і призьбою над підмитим крутояром, порослим шептун-тра-вою, чорнобилем, всюди пролізаючою жаливою. До правої вилиці дому примикав горожею город, що косо й хистко йшла вздовж балки, у повінь залитої до косогору дикою водою, котра залишала після відходу пластовини льоду й свіжі водомиї — земельні рани, які одразу ж починало затягувати зеленою шкірочкою плісняви. По ледь помітній улоговині вода інколи веснами проникала під жердини заднього прясла, розливалася аж під самою горою, заповнювала яму, з якої колись брали землю на господарські потреби. В ямі-ковбані, коли рік був незасушливий, вода кисла до заморозків, лід на ній ставав грудкуватий, провально-чорний, на нього боязко було ступати. У ковбані застрявали щупачки, схожі на складаний ножик, і в'юни, що проспали відхідний водотік. Щупачки швидко справлялися з в'юнами, а самих щупачків діти висмикували волосяною петлею, або коршаки й ворони хапали, коли вони перекидалися од задухи догори черевом — в яму скидали всякий мотлох.
Влітку ковбаня вкривалася кашею ряски, проростала вздовж і впоперек зеленою чумою, і тільки жаби, сірі трясогузки та товстозаді водяні жуки жили тут. Інколи з ріки прилітав охайний куличок. "Як ви тут живете?—ремствував:— Твань, сморід, занехаяність". Трясогузки сидять, сидять, та як випурхнуть, та боєм на гостя, затріпочуть, запе-ревертаються, як зіжмакані папірці, і — раз! — знову на корч або на камінь синичками опадуть, хвостиками похитують, комара стережуть, пощастить, то й муху хапонуть.