Найліпше б оце зараз подзвонити Зоммервільду, проте було ще рано, а я вирішив підняти його о третій годині ночі й досхочу поговорити з ним про мистецтво. Дзвонити Зоммервільду о восьмій вечора — це надто пристойна пора, я хочу збудити його серед глупої ночі й розпитати, скільки вже вищих моральних принципів розжували вони з Марі і які комісійні перепадуть йому од Цюпфнера — абатський хрест тринадцятого століття чи середньорейнська мадонна чотирнадцятого. Думав і про те, яким способом краще убити його. Естетів, певно, найкраще вбивати цінними витворами мистецтва, щоб вони і в передсмертну хвилину обурювались таким кощунством. Статуетка мадонни для цього не досить цінна, а до того ж надто міцна, і тоді він, помираючи, втішатиметься тим, що хоч мадонна врятована, а якась картина — не досить важка, хіба що рамою можна вбити, але тоді йому буде втіха, що хоч картина збереглася. Можна було б зіскребти фарбу з цінної картини і задушити його понівеченим полотном: вбивство не дуже досконале, але для естета цілком доречне. Та й не легко спровадити на той світ такого здорового чолов'ягу — Зоммервільд високий, ставний, "особа вельможна", сивоголовий і "люб'язний", альпініст, пишається тим, що брав участь у двох світових війнах і має спортивну медаль. Це добре натренований і витривалий супротивник. Треба роздобути якийсь цінний витвір мистецтва з металу, бронзовий, чи золотий, або навіть мармуровий, але для цього довелося б спершу з'їздити в Рим і поцупити що-небудь з ватіканського музею.
Поки ванна наповнялась водою, я згадав Блотерта, впливового члена їхнього "кола", якого я бачив усього двічі. То був, так би мовити, "правий супротивник" Кінкеля, такий же політикан, але "людина іншої категорії, виходець з іншого кола"; Цюпфнер для нього — те саме, що Фредебойль для Кінкеля: немовби "права рука" і "духовний спадкоємець", але дзвонити Блотерту було безглуздіше, ніж благати про допомогу стіни моєї квартири. Єдине, що викликало в ньому помітні ознаки життя, це — Кінкелеві мадонни в стилі барокко. Він таким тоном порівнював їх зі своїми, що мені зразу стало ясно, як глибоко ненавидять один одного ці людці. Вони вчилися колись в одній школі і ще й досі були на "ти", але Блотерт був головою якогось такого товариства, що й Кінкель заздрив йому. Обидва рази, коли я стрічався з Блотертом, мені робилось моторошно. Він середнього росту, білявий, на вигляд років двадцяти п'яти; коли поглянеш на нього, він осміхнеться, а заговориш до нього — він спершу з півхвилини поскрегоче зубами, і з чотирьох слів, ним вимовлених, два будуть "канцлер" і "католон"; тоді раптом бачиш, що йому вже за п'ятдесят і вигляд у нього, як у постарілого від таємних пороків учня старших класів. Зловісна особа. Часом, розтуливши рота, щоб сказати кілька слів, він судорожно кривився, заїкався: "ка-ка-ка..." — і мені ставало шкода його, поки він видавлював із себе решту слова — "...нцлер" або "...толон".
Марі говорила, ніби він "надзвичайно розумний", але я так і не мав нагоди переконатися в цьому; лише одного разу чув, як він вимовив більше двадцяти слів підряд, — це було тоді, коли в їхньому "колі" зайшла мова про смертну кару. Він виступав "без будь-яких обмежень — "за", і єдине, що мене дивувало в його висловах, так це те, що він не твердив лицемірно, ніби він "проти". Блотерт говорив про це з блаженним виразом обличчя, знову заїкався на своїх "ка-ка-ка", і це звучало так, ніби при кожному "ка" він стинає комусь голову. Часом він поглядав на мене з таким подивом, наче насилу стримував себе, щоб не сказати: "Неймовірно!" — проте, не стримуючись, хитав головою. По-моєму, некатолики для нього взагалі не існують. Мені завжди здавалося, що, коли буде введена смертна кара, він голосуватиме за страту всіх некатоликів. Він теж мав дружину, дітей і домашній телефон. Та мені легше було ще раз подзвонити своїй матері. Блотерта я згадав лише тому, що думав про Марі. Це ж тепер він стане завсідником у них вдома, бо належить до проводу того "кола", і, коли я уявлю собі, що він буде її постійним гостем, мені робиться страшно. Я дуже люблю її, і її прощальні слова: "Я мушу піти шляхом, яким повинна йти" — здаються мені прощальними словами якоїсь первісної християнки, що віддається на поталу хижим звірам.
Думав я і про Моніку Сільвс, уже знаючи, що колись таки прийму від неї милосердя. Вона була така гарна та мила, що, на мій погляд, ще менше пасувала до того "кола", ніж Марі. Що б вона не робила — усміхалась, танцювала, малювала чи поралась на кухні (одного разу я і їй допомагав готувати бутерброди), — все виходило в неї так невимушено й природно, хоча її малюнки й не подобались мені. Надто багато наслухалась вона балачок Зоммервільда про покликання та місію художників і тому малювала майже виключно мадонн. Треба спробувати відговорити її від цього. Однак не вийде ніякого толку, хоч будь ти справжнім віруючим і непоганим художником. Хай би полишили малювання мадонн дітям та побожним ченцям, які і не вважають себе за художників.
Я подумав, чи вдасться мені одговорити Моніку від малювання мадонн. Вона не з дилетантів, молода ще — їй двадцять два чи двадцять три роки — і, безперечно, невинна, а це мене особливо лякало. Я з жахом подумав: а чи не обрали мене католики на роль Зігфріда для них? Зрештою і Моніка Сільвс може прожити зі мною кілька років, поки почнуть діяти "вищі принципи", а потім повернеться в Бонн і вийде заміж за фон Северна. Я почервонів од цієї думки й відкинув її. Моніка така мила дівчина, і мені не хотілось так зле думати про неї. Якщо я домовлюся з нею, треба перш за все відірвати її од Зоммервільда, того саленного лева, що чимось нагадує мого батька. Тільки мій батько не має ніяких претензій, крім однієї: щоб його вважали по можливості гуманним експлуататором, і він цій претензії цілком відповідає. А Зоммервільд на мене справляє таке враження, що він може з однаковим успіхом бути й директором курзалу чи філармонії, представником взуттєвої фабрики, витонченим кафешантанним співаком і, можливо, навіть редактором якогось "розумно поставленого" модного журналу.