Очима клоуна

Страница 25 из 68

Генрих Белль

10

Я дуже добре знав, що Кінкель, хоч як це не дивно, ставився до мене з симпатією. Гадаю, він дав би мені навіть грошей, коли б я попросив у нього. Але мені були гидкі оте базікання з сигарою в зубах про метафізику та раптова образа, коли я нагадав про його мадонн. Я не хотів мати нічого спільного з ним. І з фрау Фредебойль теж. Хай їм біс! А самому Фредебойлю при нагоді я дав би доброго ляпаса. Боротися з ним "духовною зброєю" безглуздо. Часом я шкодую, що тепер більше немає дуелей. Мою суперечку з Цюпфнером за Марі можна розв'язати тільки на дуелі. А то — затіяли балаканину про "вищі принципи", письмові зобов'язання, цілими днями вели таємні наради в ганноверському готелі — паскудство, та й годі. Після другого викидня Марі так занепала духом, стала нервова, весь час бігала до церкви й роздратовувалась, коли я в вільні вечори не йшов з нею до театру, на концерт чи на лекцію. А якщо ж я пропонував, як бувало раніше, пограти в "не-гнівайся-друже" і водночас, лежачи на животі в постелі, випити чайку, вона дратувалася ще дужче. По суті, все почалося з того, що Марі стала грати зі мною в "не-гнівайся-друже" тільки з люб'язності, аби лиш заспокоїти мене чи зробити мені приємність. Перестала вона й ходити зі мною в кіно дивитись мої улюблені фільми, на які пускають і шестирічних дітей.

По-моєму, ніхто в світі не розуміє клоуна, навіть самі клоуни не розуміють один одного — тут заважає заздрість і недоброзичливість. Марі почала розуміти мене, але до кінця так і не зрозуміла. Вона завжди гадала, що я, як "людина творча", повинен якомога більше ввібрати в себе культури. Хибна думка. Звичайно, коли я маю вільний вечір і почую, що де-небудь ставлять п'єсу Беккета, я ладен зразу ж ловити таксі й їхати туди, і в кіно ходжу час від часу, навіть досить частенько, але тільки на ті фільми, що дозволяються й шестирічним дітям. Цього Марі ніяк не могла зрозуміти, бо її католицьке виховання складалося переважно з понять психології та оздобленого містикою раціоналізму, в рамках: "Нехай ганяють футбол, аби не думали про дівчат". А я так любив думати про дівчат, а потім завжди тільки про Марі. Часом я здавався сам собі якимось чудовиськом.

Я люблю дивитись фільми для шестирічних, бо в них немає дорослої пошлятини про зраду в сім'ї та розлучення. В картинах про зраду та розлучення завжди відіграє велику роль чиє-небудь щастя. "Дай мені щастя, любий", або: "Невже ти станеш на заваді моєму щастю?" Я не уявляю собі ніякого щастя, що тривало б довше одної секунди, ну, можливо, двох чи трьох. Справжні фільми про розпусниць я знов-таки дивлюсь охоче, але їх дуже мало. Здебільшого ці фільми робляться з такими претензіями, що й не добереш, чи дійсно вони про повій. Є ще одна категорія жінок, не повій і не вірних дружин, а просто милосердих жінок, але такими у фільмах просто нехтують. А кінокартини для шестирічних, як правило, кишать повіями. Я ніколи не міг зрозуміти, що собі думають оті цензурні комітети, які розподіляють фільми на категорії і дозволяють дивитись отаке дітям. Жінки в тих фільмах або ж повії од природи, або розпусниці в соціологічному розумінні; а милосердих там не буває майже ніколи. Там у якому-небудь кафешантані на дикому Заході біляві красуні танцюють канкан, грубі ковбої, золотошукачі або звіролови, що років зо два самотні полювали на скунсів, жадібними очима видивляються на отих блондинок, але досить лиш якомусь ковбою, золотошукачеві чи звіролову позалицятися до дівчини чи податися до неї в кімнату, — як двері зачиняються перед самим його носом або якась бестія безжально збиває кулаком його з ніг. Я розумію, це таким чином хотять прищепити поняття доброчесності. А виходить безжальність там, де найлюдянішим було б тільки милосердя. Нема нічого дивного, що далі ті бідолахи починають битися, стрілитись — це те ж саме, що гра в футбол у якомусь інтернаті, але тут, де йдеться про людей дорослих, це ще жорстокіше. Не розумію я американської моралі. Там милосерду жінку, яка йде на це діло не заради грошей і не від потягу до чоловіка, а тільки з милосердя до чоловічої природи, мабуть, спалили б як відьму.

Особливо ненавиджу я фільми про художників. Фільми про художників, певно, здебільшого роблять люди, які дали б Ван-Гогу за картину навіть не пачку, а тільки півпачки тютюну, та потім ще б і за тим пожалкували, бо їм би стало ясно, що він ладен був віддати її і за понюх табаки. У фільмах про художників страждання артистичної душі, нужда та боротьба з демоном-спокусником завжди відсунуті в минуле. Живий художник, у якого немає грошей собі на сигарети й дружині на черевики, нічим не цікавить кіношників, бо ще три покоління балакунів не довели їм, що він справжній геній. Одного покоління балакунів їм замало.

"Бурхливі пориви творчої душі..." Навіть Марі вірила в ці дурниці. Хоч як це прикро, але щось подібне таки є, хоча його слід було б назвати якось інакше. Клоунові потрібен спокій, щось на зразок того, що інші люди звуть дозвіллям. Але ж ті інші люди ніяк не можуть збагнути, що відчуття дозвілля для клоуна можливе лише тоді, коли він забуває про свою роботу, а не розуміють тому — і це для них цілком природно, — що самі вони займаються так званим мистецтвом саме у вільний час. Особливу категорію становлять "люди при мистецтві", які ні про що, крім мистецтва, не думають, але їм вільний час не потрібен, бо ж вони не працюють. І коли таких "людей при мистецтві" починають вшановувати як митців, виникають прикрі непорозуміння. "Люди при мистецтві" звичайно заводять балачки про мистецтво завжди саме тоді, коли митець почне відчувати щось схоже на дозвілля. І майже завжди поціляють точно в найболючіше місце: тільки-но митець на три-п'ять хвилин забуде про мистецтво, як вони починають розводитись про Ван-Гога, Кафку, Чапліна чи про Беккета. В такі хвилини я ладен накласти на себе руки: тільки-но стану думати про наше "діло" з Марі, про пиво, опале осіннє листя, про "не-гнівайся-друже" або про якісь дурниці, навіть сентиментальні, а тут який-небудь Фредебойль чи Зоммервільд починає базікати про мистецтво. Саме в ту мить, коли я з радістю відчуваю себе цілком нормальною людиною — по-обивательськи нормальною, як от, скажімо, Карл Емондс, — Фредебойлі та Зоммервільди заводять розмову про Клоделя або Іонеско. Цим трохи грішить і Марі, раніш це траплялося рідко, а потім усе частіше. Вперше я в ній помітив це, коли признався, що хочу співати пісень під гітару. Це, як вона сказала, вразило її "естетичний інстинкт".