Правда, сама Ніна теж сподівалася од вечірки кращого, але хіба можна судити всіх, без винятку? Хіба можна рівняти хоча б Степана Марковича з отим рожевим сусідою, про якого вона Костеві ще не сказала і, мабуть, не скоро скаже? Хіба сам Кость, збираючись на вечірку, не прочитав їй цілої лекції, не попереджав її, що там треба поводитись якнайтактовніше, і хіба він сам, прийшовши чемно, не вийшов галабурно? Хіба він сам не належить до того оточення? Хіба він вперше усіх їх бачить? Хіба...
Чимало можна було нарахувати різних "хіба". Та щойно пробувала Ніна спиратися на перше-ліпше, як їй закидали, що вона загрузає в дрібницях, за деревами лісу не бачить, не доросла, не скоро зрозуміє.
— А розуміти треба. Треба, моя наївна хохлушечко. Треба розуміти, хоч, може, зараз тобі ще й трудно,— співчував і повчав.
— Не знаю... Може, я й не доросла, може... А тільки у тебе, Костику, хворе серце.
— Серце? Треба, щоб і серце стало забобоном. Тепер треба бути безсердечним, невблаганним, як машина.
— Ну це вже, Костику... вигадки якісь.
— Ет! Що з тобою говорити.
Безнадійно одмахувався, одвертався,— мовляв, продовжувати розмову недоцільно.
Недоцільність справді була очевидна. Розмова часто виходила плутаною, ще більше утруднюючи можливість зрозуміти Костя.
Не вперше чувала Ніна од нього подібні напади. Вона знала, що його діймає якийсь своєрідний біль, але в той же час вона прекрасно знала, що над ним тяжать небезпечні пристрасті. Яка тут взаємодія, що від чого походить — це її найбільше цікавило, непокоїло, цього вона попри всю свою допитливість ще не могла збагнути.
Бо, зрештою, не в самій вечірці справа. То нічого, що він напився і мало-мало не присів до карт (яка, зрештою, дурниця!). То нічого, що лаявся і мало-мало не бився (хіба до зустрічі з Костем вона такого не знавала?). А найгірше, найстрашніше в тому, що ці нахили, особливо нахил до карт, дедалі більше й більше виявляли себе як звичка, як затяжна хороба.
В житті, у тому нещодавньому важкому минулому, Ніні двічі довелося бути свідком, як один гість, завітавши після невдалої гри, майже на руках у неї прострелив собі голову, а другий... другий вдосвіта кинувся з четвертого поверху, лишивши їй на спогад красномовну записку. Це справило на неї таке разюче, незабутнє враження, що відтоді пристрасть до карт їй почала здаватися найгіршим людським лихом. Вона згадувала прострелену голову, згадувала світанкову записку і припускала, що Костя теж може спіткати подібна доля — її рідного, невимовно дорогого Костя. Інколи це здавалося їй просто неминучим. То кому ж, як не їй, стати на сторожі? Кому ж іншому запобігти, захистити, виконати цей складний і великий обов’язок?
Доречні натяки, чи просто нагадування, чи навіть ущипливість — усе це були засоби, що ними вона хотіла, викликаючи Костя на відвертість, в той же час впливати на нього.
А те, що він, прикладом, намагався уникнути згадок за свою поведінку на вечірці, переконувало Ніну, що її засоби досягають мети, що надалі, ближче пізнавши Костя, вона впливатиме ще сильніше.
Вона вірила. Вона була певна, що не поступиться. І в ній зростало заохочення.
Заохочували також, надавали певності в собі усі безпосередні новини останніх часів: вечірка, хоч і не зовсім виправдала сподівання, проте дала наявні докази, що Ніна не буде чужою для нового оточення, а згодом їй, либонь, нетрудно буде дорівнювати кращим із справжніх.
А потім:
"Кланяйтесь нашій симпатичній Мадонні",— це імпонувало, це справляло чималу приємність.
Така поважна особа, як Степан Маркович, не тільки поставилась до неї гарно, не лише взичила їй на вечірці особистої уваги, але й пам’ятала за неї. Не дарма-бо Кость підкреслює, що вона з великою гідністю виповнила ролю дружини.
О, звичайно, їй до певної міри прислужилася зовнішність. Та тільки до певної міри, бо все ж таки, на її думку, сама зовнішність дала б незрівнянно менше, якщо вона дозволила б собі інше поводження. Особливо ж у цьому переконувала тодішня прикінцева бесіда із Степаном Марковичем. На її погляд, ця бесіда, порівнюючи з іншими, не мала жодного більш-менш виразного натяку на легковажність. Навпаки. Чемно, тепло підійшовши, Степан Маркович потім розповідав такі серйозні та не зовсім зрозумілі речі, що навіть ніяково ставало й мимоволі тоді набігала думка: невже він певен, що його мовчазна слухачка стільки ж розвинена, як і він сам?
А чому б справді не могло скластися у нього подібне враження — хай не в такій, хай у меншій мірі (адже Ніна, здається, не прохопилася жодним необережним словом).
У всякому разі, його пам’ять, його привітання свідчать, що враження склалося непогане, що вона вміє поставити себе, що вона, як захоче, згодом справді буде дорівнювати кращим із справжніх. А тоді, звичайно, і на Костя впливати їй буде легше.
Бігли години, сповнені різних припущень, перевірок та вирішень. Проходили дні, сповнені різних новин, надій і сумнівів, радісних і безрадісних спостережень. Але над усе панувало одне незмінне, непорушне, сильне, як сама спрага до життя, бажання: якнайкраще застосуватись до нової дійсності, якнайліпше виправдати свою ролю.
В суєті буднів, у навалі клопітливих дрібниць, що були скеровані до тієї ж єдиної мети, вона іноді, полетівши мрійною думкою у майбутнє, раптово кидалась супроть, боязко озиралась на минуле. Тоді здавалося їй, що в її житті стався надто сміливий, майже зухвалий виклик, і тоді бажання її уґрунтуватися в новій дійсності оберталося в якесь дивне, майже тваринне завзяття.
Хай поки що трудно,— підбадьорювала вона себе,— хай не все укладається вдало, хай діймають сумніви й тривоги, хай що завгодно, але треба прикласти всіх зусиль, всіх можливостей, щоб тільки не вертати... Ні-ні! Не вертати на ті колишні... вечірки... вечори... де також бували гості розмаїтих рангів. Ті моторошні гості, потвори із сласними полапками, з відтрутними обличчями. Ті веселощі, ах, ті жорстокі веселощі, де за дзвониками сміху крився біль приниження, за тепленьким словом — клекітна злоба, за кожним ґраційним рухом — відчай. Ніхто ж ні разу не спитав, чому забрело туди безпорадне українське дівча, чому така запаморочена голова й таке зневолене серце? Тільки раз дали ступити, підштовхнули, а потім, ухопивши, закружлявши, переможно понесли з рук до рук... І коли помітила вона, що шпаринка вихідних дверей дедалі вужчає, коли серце розкраяв жах, коли вся істота несамовито заверещала: тікати! — ще міцніше став обплутувати слизький, ядушливий кушир, і з трясовини пролунало: куди?