І тепер, придивляючись, прислухаючись, вона змагалась сама із собою. Дрібниці, що завжди були для неї важливіші, виступали тепер як на долоні,— вона ловила ці дрібниці, нашвидку підсумовувала їх і в усьому, що здавалося їй поганим, хотіла бачити лише винятки, неминучі винятки. Та винятків було так багато, що тепер їй ніяково ставало за свою недавню ніяковість, тепер навіть діймав легенький жаль і набігало легеньке подражнення.
— Фокстрот! Панове, запрошуйте ваших дам!
Нараз холодок розчарування одлинув, даючи місце приємній теплоті: вона в одну хвилину рішуче переконалася, що в цій стихії почуватиме себе як риба у воді. Вона не чужа. Вона така, як і інші. Чого ж гратися у якусь показовість, у безглузду зразковість? Чому б не дати собі волю, чому б не поринути в гущину загальної веселості?
Немовби шепнув хто, що за нею стежать. Оглянулась — так, кілька пар сторожких, проймаючих очей всмоктались знайомим натяком. О, звичайно, у неї гарна постава і гарне обличчя. Ха-ха! О, звичайно, вони так хотять, так же ж хотять наблизитись — ці сласні, ці вовчі іскорки. Ха-ха-ха! Досить кумедної примусовості! Ось — вихопилась на середину кімнати, притупнула, завмерла у жагучому покликові, і вже заходила, закружляла, затріпотіла... Хто дорівняє? Хто одважиться змагатись?
Перед очима метнулось густе мереживо. На момент усе зникло в якійсь порожнечі, і приплив солодкої знемоги стукнув у серце.
"Але що буде? Що буде?" — Ніна міцно стиснула руки. Ніна старалась перебороти цей порив, щоб і справді не кинуло її на середину в той приворотний вир.
Вона злякалася за себе. Вона згадала за Степана Марковича, за інших поважніших гостей, і ще міцніше, до гострого щемління, вп’ялася нігтями в свої долоні.
Біль пройняв, і згодом над нею затяжило єдине бажання: якнайшвидше піти додому. Не бачити, не чути, не наражатися. Минулий досвід нагадав їй, що там, де люди умисне розпалюють радість, там мусить бути запаморочно-млосно. Там — або відразу кинутись у вир, або ж відразу одійти. Краще одійти.
А Кость? Все ж таки півгодини вона мусить зачекати, бо, поза всім, це зараз скидалося б на втечу, це могло б образити хазяїв.
Фокстрот уже розгортався. Поблизу не було жодного вільного місця. До Костя ж, що стояв у другому кінці та продовжував суперечку, вона поки що не хотіла підходити і, уникаючи запрошень на танок, спритно перехопилась до сусідньої кімнати. Тут переважали чоловіки, і хоч надмірно диміли цигарками, але вікно було напіводхилене. Та й місце знайшлося — затишна, примітивна канапка з якихось скриньок, застелених килимом.
Ніна сіла. З вікна легітно війнула приємна похолодь, і Ніна замружилась. Рада була посидіти отак — щоб ніхто не підходив, щоб не розплющувати очей, не відповідати...
— Проститутка,— несподівано й виразно упало коло неї.
Що це? Хто це насмілився?
Скочила, мов її стьобнули болючою лозиною. І ту ж мить прокинулося в ній нестримне, шалене. І ту ж мить захотілося несамовито крикнути. І захотілося розбити. Все одно — що, але вхопити й з криком, з реготом трахнути об підлогу.
— ... а я кажу, панове, що Америка — стара проститутка...
Захопило віддих. Не могла одразу опанувати себе. І з обуренням, і з подивом прикипіла очима до червонястого, брижуватого обличчя, що за кілька кроків нервово здригалося. Обличчя належало одному з поважних гостей, які зійшлися кружка, і яких, очевидно, захопила тема міжнародних стосунків.
Тоді Ніну обережненько взяли за руку, і Ніна прокинулась. Перед нею стояв Степан Маркович.
— Я вас цілком розумію. Але даруйте їм, вони не помітили.
Степан Маркович сів поруч і ще раз похитав головою на адресу необачних дискутантів.
— Даруйте їм.
"Ах, навіщо я, навіщо? — пролетіло в свідомості. — Інша на моєму місці просто вдала б, що не звертає уваги".
Слово, яке вона чувала тисячі разів і яке почула вперше, це уразливе слово, і ця недоречна поява Степана Марковича, і власна недоречна поведінка примусили її бентежно понуритись. Вона знала, що починає червоніти (привілей не тільки тих, що чисті тілом).
— Не треба так... — тихо й лагідно мовив Степан Маркович,— хоч вам дуже личить...
Якийсь час він не зводив очей.
— Даруйте відвертість, але, слово честі, мені здається, у вас іще стільки... ну, я б сказав, стільки невинного, невичерпаного, гарного...
Ніна невиразно посміхнулася.
— Ви знаєте Рафаеля Санціо? — додав Степан Маркович тим же лагідним, трошки мрійним голосом.
Хотіла відповісти "ні", проте з уст передчасно упало:
— А чому ви питаєте?
— Коли б вас побачив Рафаель, він напевне створив би нову сактинську Мадонну.
— Сатінську Мадонну? — задумано перепитала Ніна.
— Так. Сактинську Мадонну,— підкреслено повторив Степан Маркович, певний, що виправляє як слід.
Між ними поволі зав’язалась балачка. Ніна виявляла побільшену витриманість, за якою приховувала все, чого їй бракувало і що мала у зайвині. А Степану Марковичу, либонь, подобалась ця тактовна серйозність, і, заохочений, він поступово перейшов на ролю дізнаного оповідача.
II
Поведінка наших героїв, може, трохи й відмінна, може, місцями занадто відверта, але треба пам’ятати, що: 1) вони в більшій чи меншій мірі дозволили були собі виткнутися з буденних футлярів, 2) вони — люди, цебто найскладніша, наймногогранніша, найдивовижніша органічна суть, 3) вони — громадяни, що мають право так зватися, не лише за республіканським переписом, але й через те, що відограють в житті республіки не останню ролю (звичайно, в міру своїх сил та здібностей).
І хоч лиха доля позначила сутінню ті укісні, покраяні, різнокутні квартали, де вчувається особливий нудкуватий запах, але хіба якась геометрична форма обмежує щирість думки, хіба сутінь не може бути тлом, на якому ще яскравіше спалахкують шляхетні поривання, хіба, нарешті, з ґрунту, що має відтрутний запах, не зростають прекрасні хризантеми?
"Любити людей, щоб і вони тебе любили — тяжко". Та відомий француз, висловлюючи таку істину, мабуть, зовсім не мав на думці зрікатися любові до людей, бо якраз у цьому "тяжко" вся цінність, вся любов. Чого варта була б любов, позбавлена болю? Яким жалюгідним, нездібним на любов кастратом виглядала б істота, позбавлена здібності на ненависть?