Зайвим буде також описувати, що гастролерку авдиторія зустріла гучними оплесками, й після першої ж дії вдячні прихильники винесли їй на сцену кошика з квітами.
Щойно почався антракт, Клавдія Мироновна підвелася. За нею підвелися й решта. У переповненому фоє натрапили на Мішеля з дружиною, яка сьогодні почувала себе дуже добре і яка не втерпіла, щоб з перших же слів не виявити свого захоплення сьогоднішньою виставою.
Мішель охоче, поспіхом їй підтакував. Але Кость почав їм обом заперечувати. Кость вважав, що захоплюватися ще передчасно, і пробував довести певну розбіжність у акторки між змістом слова та інтонацією.
Степан же Маркович, взявши під руки дружину й Ніну (дружина Мішелева невідступно трималася руки свого чоловіка), деякий час мовчки прислухався, мовчки посміхався, іноді дивувався. Врешті й він не втерпів.
Але перш ніж встрянути в суперечку, він міцно, ніби змовно стиснув Ніну за лікоть, змовно-задьорно підморгнув їй і тоном авторитетного знавця своїм хрипкавим, розважним баском промовив:
— Панове...
Лише згодом Ніна впіймала ту думку, що він висловлював: відразу-бо її надто здивувало це несподіване тиснення за лікоть, цей змовно-задьорний знак бровою. Не знала, як зрозуміти, як поставитись, бо вражало й подобалось, дивувало й надавало приємної поваги до себе.
Але — дивно. Як почала згодом Ніна прислухатися до тих надзвичайно поважних, надзвичайно упевнених тверджень, що їх викладав Степан Маркович, то захотілося їй чомусь, щоб Кость з усім притаманним йому хистом розбив ці твердження, щоб довів, що Степан Маркович дуже й дуже помиляється.
Кость справді ставив опір, та тільки, здавалося їй, недостатній. Якби вона розумілася краще, якби могла, вона була б рішучішою. Вона б жодним словом не поступилася. Вона б...
— Степане Марковичу, ви, безумовно, помиляєтесь,— не стямилась навіть, як ця фраза злетіла їй з уст.
Ніби не вона, ніби хтось чужий десь поблизу сказав цю фразу й сказав так серйозно, незаперечливо, що погляди всього товариства враз було скеровано на неї.
— Я помиляюсь? Я? Чому? — поволі й уважно спитав Степан Маркович, посилаючи трошки скривлений злотавий подив.
— А ось чому,— підхопив Кость, вчасно визволяючи Ніну.
Але знову Ніні видалося, що Кость, як і тоді в установі, незважаючи на його заохоченість, поводиться занадто скромно, стримано. Чому? На жаль, додумуватись було ніколи, бо розмова набирала жвавого характеру, і Степан Маркович із своїми відповідями та поясненнями адресувався тепер не лише до Костя, але й до Ніни.
Повернувши до партеру, продовжували ту ж розмову.
Власне, продовжував Степан Маркович. Не заспокоївся він і під час другого антракту, і під час третього, щоразу підсилюючи свої докази матеріалом з допіру відіграних картин.
Він посилався на свою близькість до культурних справ ще з юнацьких років, свою колишню приналежність до кваліфікованих аматорських гуртків, навіть згадував, до речі, за свою колишню приналежність до благодійних закладів. Він називав наймення відомих і маловідомих акторів, критиків, режисерів (деяких, за його словами, він знав особисто) і кожному з них коротко й просто визначав належне місце — від геніальності до сіренької бездари.
Кілька сміливих зауважень, що були кинуті в суперечці на його адресу й порушували його авторитет, очевидно, дуже стурбували Степана Марковича. Він всіма силами намагався цей авторитет поновити, підперти численними доказами і, щоб надати своїм обстоюванням більшої ваги та ефекту, поступово переходив на категоричний, наставничий тон — тон, яким він звик давати накази в установі.
Клавдія Мироновна гордовито посміхалася. Кость нервово морщився. Ніна була в замішанні.
— Раз я кажу, то я знаю, що я кажу.
— Дозвольте це право мати й іншим,— нетерпляче вставив Кость.
— Якщо інші на це заслуговують,— тут же відповів Степан Маркович.
— Дозвольте ж тоді й іншим мати право розцінювати інших.
Суперечка дійшла особистої пікіровки. На цьому, правда, сталася перерва, раптова, многозначна, і всі відчули, що перебіг холоднавий вітрець.
Так дуже часто для людей принципових, сповнених надзвичайної поваги до себе й найдрібніших думок своїх, якась незначна, якась випадкова дрібничка стає приводом до штучного атмосферного тиску.
Чи думала Істоміна-Чарская, що її виступ, поза всіма іншими розмаїтими глибокими й високими реагуваннями, може призводити й до таких відмінних, тонких, душевних вібрацій?
Думала чи ні, але виступ її скінчився громом несамовитих оплесків та вигуків. І, лише коли буря потроху почала вщухати, десь із-під стелі залящав лунко-розгонистий посвист. В публіці запевняли, що то вияв надмірного захоплення.
З театрів вертаючи, кілька кварталів ішли гуртком, до якого прилучились Мішель та ще одне знайоме подружжя. Степан Маркович хотів був наймати візника. Його одговорили, пообіцявши супутництво до самого дому.
Як і слід було сподіватися, під враженням "Шальной дєвчонкі" товариство в’язало пожвавлену бесіду. Тільки Степана Марковича не вдавалося залучити до активу.
Він більше одмовчувався, від часу до часу вставляючи короткі, безапеляційні зауваження. Видно було, що настрій йому поганий, що він знервований, а може, стомлений. Він навіть не відповів Костеві на одне з його запитань, красномовно підкресливши, що чує й не чує.
Певна річ, що після цього всього Ніні видалось чималою несподіванкою, коли Степан Маркович на прощання обдарував її при світлі ліхтаря злотаво-лагідною усмішкою і двічі стиснув руку, ажень трошки затримав у своїй руці. Ніна, повторюємо, аж ніяк не ждала подібного вчинку, а тому знеобачка відповіла таким же подвійним стисненням і не поспішила одтягти руку.
За рогом, щойно лишилися вони удвох із Костем, спитала з прихованою непевністю:
— Він таки серйозно образився. Правда?
— Да, здається,— відповів Кость, думаючи про щось своє, і згодом додав: — Не розумію. Адже говорилося з ним коректно, тактовно. От іще обивательська пиха!
Ніна вже була й уста одкрила, щоб підтвердити тактовне стримане Костеве поводження, стільки стримане, що справило й на Ніну враження зайвої скромності. Але тоді мимоволі довелося б чіпнути причини цієї скромності. Розмова десь, певне, була б неприємною для Костя. І вона затнулася.