Ніна (стрепенувшись): Михайле Михайловичу, їжте, будь ласка. Їжте, а то ви...
Мішель: Дякую. Не турбуйтесь, Ніно Сергіївно, я ж не голодний... Тільки чому це ви з нами не пригубите? Нехорошо, Ніно Сергіївно.
(Тут Ніна висловлює жаль, що нема Мішелевої дружини, і знову мимохіть перепитує за її здоров’я. Потім готує чай. В сусідній квартирі хтось бере на піаніно кілька нерівних акордів, і в кімнату долітає лірично-романтична мелодія з пісеньок Вертинського).
Кость (тоном, що не може викликати сумнівів): Да, колего, так ось в чому полягає вся справа. Ось звідки й вся система. Ха-ха! Бідака Діоген серед шляхетних греків з ліхтарем шукав людину. О Діогене, коли б ти з’явився тепер...
Мішель (на очі йому лягла прозора поволока, очі вже звузились, солодко притьмарились): Ага, коли б з’явився тепер... Ха-ха-ха! Уявляю, коли б з’явився Діоген!..
Кость (зневажливо хитнувши головою на чиюсь невідому адресу): А він мені ще каже: паразитизм духу.
Мішель: Хто?
Кость: Та він же, Данилюк. Ех, голубчику, чи тобі про дух говорити? Тобі, полтавська галушко? Чи одважишся ти, прикладом, на величний, шляхетний крок, якщо покличе твоє "я", але не покличе статут? Чи можеш ти, прикладом, за красиве слово піти на ешафот? Чи можеш ти зрозуміти радість скорбної молитви перед тим, що вимагає такої молитви? Воістину: "нє дано понять Ґолґофи тайной, бєзкрєстной". Та ні, покинь, Мішель, ще по одній вип’ємо.
Мішель (погодившись): Ти, Костя, прекрасно аналізуєш. У тебе, брат, прозорливість...
Кость (застережливо, з усмішкою): Без компліментів, колего, без компліментів.
Мішель: Ні, серйозно. Без всяких компліментів. Прозорливість, розмах, уміння ув’язати...
Кость (гордовито-задоволено): Без компліментів. А от, коли я був студентом... Чи я тобі вже розказував? Не пам’ятаєш? Ех!..
(Тут Кость, захопившись, збиваючись трохи на датах і трохи плутаючи наймення, розповів довгу історію про те, як він ще юнаком прилучився був до однієї з революційних організацій, як старанно допомагав готувати революцію, як їхня група "ходила в народ", які гарні, милі, великодушні люди були в них, що навіть повій брали собі за жінок, які були величні гасла, що проймали душу навіть карного елементу, які прекрасні поривання, які сподівання...).
Кость (кінчаючи): Да-а.. Дєла мінувших днєй. А тепер? (запитливо глянув на Мішеля).
Мішель: Що ж тепер? Весь мір разрушим... Хе-хе..
Кость: То нічого, що разрушим. А коли ж новий построїм?
Мішель: Хе-хе... За цим треба звернутися до оракула.
Ніна (підсовуючи гостеві другу склянку чаю): До оракула, кажете? Навіщо вам, Михайле Михайловичу? Як вам треба буде, приходьте (жартівливо, пошепки), я вам на картах поворожу.
Мішель: А ви вмієте? Серйозно? А може б, зараз погадали?
Ніна: Ні, колись іншим разом.
Мішель: Та то довга історія. Краще зараз.
Кость (прискорено): Ах, так! Ніно, дай справді карти (до Мішеля), може, закладемо одну?
Мішель: Пас!
Кость: Віст.
Мішель (рішуче): Пас! Пізно вже.
Кость: Чому? Одну ж тільки. Не довго. Та й взагалі чого тобі поспішати? Ще ж рано.
Мішель (подивився на годинника): Поспішати, правда, нічого, але... (хитренько-звуженим оком скинув на Костя). Але не стоїть.
Кость (ніби зрозумівши, хвилинку подумав і з меншою ретельністю): А по-моєму, стоїть.
Ніна (теж ніби обох зрозумівши, притьмом, заохочуюче): Стоїть! Стоїть! Давайте! А я вам допомагатиму.
Кость (обдумуючи щось, вагаючись): Ну, ти надопомагаєш. (До Мішеля). Так як, колего? А?
Мішель забарабанив пальцями по столі.
Кость також забарабанив пальцями по столі.
Ніна насторожено глянула на обох і взялася прибирати зі столу, готуючи місце для гри.
Проте грати Мішель одмовився. Натомість ловкенько підкинув талію і, щоб розвіяти чудну незручність, почав Ніні показувати на картах цікавого "фокуса".
Тим часом Кость, погодившись, очевидно, з імкливістю Мішеля, знову вернув до недавньої теми і пробував уже зробити загальні висновки. Він пробував довести, що справа, зрештою, не безнадійна, що якраз буття, на його думку, дає право сподіватися кращого.
Він переконував, що та група інтелігенції, до якої вони з Мішелем належать, безперечно, являє собою найкультурнішу революційну верству і не мусить бути пасивною. Вона мусить змагатися з усією темною спадщиною минулих віків, що з нею вона, мовляв, іще на гімназіальній лаві почала змагання. З другого ж боку, вона, ця група, йдучи за принципом найтіснішого братерства слов’ян, мусить якраз тепер всіма мірами обстоювати свої переконання перед навалою нової загрози: поділу слов’ян та "витравлювання душі". Завдання, зa його словами, хоч поки що непомітні, але почесні, великі її напевно будуть відзначені в історії.
— Скрізь, де тільки можна прищепити наше здорове, прекрасне, скрізь ми повинні шукати й прищеплювати. Ми повинні...
Кость підвів був руку, підшукуючи потрібного вислову, але Ніна знеобачка перебила його тихеньким запитанням до гостя:
А ви, Михайле Михайловичу, збираєтесь у неділю на Істоміну-Чарскую?
— Хіба що?
— "Шальная девчонка". Тільки два гастролі. Ми йдемо.
— О, це цікаво... І я піду. Аякже, піду.
Мішель розгублено повернувся до Костя, ніби запитуючи, чого саме той не договорив, і зрозумів, що Кость договорювати вже не буде.
— Ну, мені, здається, пора.
Встав, обсмикнув піджака.
Його просили заждати, особливо Ніна. Він подякував, одмовився.
Тоді Кость, прислуговуючи приятелеві, зодягнувся й сам.
— Проведу тебе трохи,— сказав він,— та й дорогою ще побалакаємо.
Ніна, силкуючись перебороти непокій, що нагло опанував її, перебігла поглядом по обох постатях. У свідомості спахнув тривожний здогад. Завагалася. Слова завмерли на вустах. І майже не пам’ятала, як вийшли гість і Кость, як сталося, що дзенькнув замок.
Та не встигли на коридорі вщухнути кроки, як вона знову одчинила двері й крикнула:
— Кость! На хвилинку!
Кость повернув з обличчям заклопотано-здивованим:
— Що таке?
— Костику, я знаю, при тобі є гроші. Віддай мені! Чуєш? Не бери з собою!
— Ах, покинь!...
— Віддай, я тебе прошу.
— А я тобі кажу, що я грати не буду. Чому ти?
— А я тобі кажу: віддай.
— Нінко! — загрозливо кивнув пальцем, рішуче крутнувся, пішов геть.