Чому не літаю?
Хотіла наблизитись, покласти руку на плече, втішити, та передумала. Краще тоді, як напливуть сутінки. Тоді Кость полюбляв сидіти вкупі з нею на канапці і тихим, напричуд ніжним голосом розповідати таке, чого за інших обставин ніколи, мабуть, не сказав би. Це траплялося не часто, і це він називав "сумернічать".
"Сумернічали" й сьогодні,— Ніна завчасу вгадала, що настрій до цього схиляється. Звірятком тулилася до його колін, а він гладив їй голову й говорив, що дійсність гнітить його, що життя стає одноманітно-суворе, а тому ще частіше й нестримніше прокидається у нього бажання іншої дійсності, ще сильніше хочеться зазнати гарного життя.
Він цього вечора поринав спогадами у дитинство, у ті часи, коли все здавалося райдужним і дивно хвилював Андерсен, а потім перелітав спогадами в юність, у ті часи, коли звідусіль посміхалося життя, і душа виспівувала чудесні рулади з Бальмонта, Сєвєряніна, Ахматової й інших подібних.
Гладив її голову, а Ніна, прислухаючись, летючи за ним думкою, хвилинами теж бачила перед собою давні, безповоротні дні, тільки не могла пригадати Андерсена, і бачила юність, тільки не могла пригадати подібних співів душі. Проте обох опановував легенький сум, обоє на цей час відчували якесь особливе споріднення й зітхали.
— Да, Нінусь... І от уяви собі... Я ж не хлопчик і не ренегат. Я ж інтелігентна, культурна людина. Я ж розумію революцію, люблю її. Сам потерпав, сам зазнавав... І от, коли я думаю за те... передреволюційне, те... Слово честі, було в ньому дещо і своє гарне, було якраз те, чого тепер дуже бракує. Було... ну, як би сказати, більше душі було. Ти мене розумієш? Душі! А тепер — геть душу! А тепер спробуй тільки натякнути на душу — засміють.
Цього вечора Кость, мабуть, розповів би їй багато нового, цікавого, якби раптово не постукали в двері й не перервали їхньої інтимної бесіди.
Прийшов Мішель, приятель Костів. Хоч і невчасно він нагодився, але обминути Мішеля гостинністю ніяк не випадало: крім давнього знайомства з Костем, давнього приятелювання, він ще й недавно, після приїзду Костя до цього міста, допоміг йому влаштуватися на посаді. Як відомо, таких людей скрізь і завжди надто цінують, таким людям завжди забезпечено найкращу зустріч.
Мішель супроти звичці прийшов без дружини. Помітивши ще з порогу здивовані, запитливі погляди хазяїв, він передав вітання од неї і, немов вибачаючись, повідомив, що в дружини його черговий приступ мігрені, і що дружина його, як взагалі більшість жінок, не хоче слухатись, не хоче лікуватись, марудиться, капризує.
Останнє, щоправда, сказано було науверти, манівцями, проте кожний сторонній одразу ж догадався б і пройнявся б увагою до злегка похилої, худої, з сірим обличчям постаті Мішеля.
А якби цьому сторонньому пощастило ближче пізнати їхнє подружжя, якби йому відомо було, що Мішель дуже любить свою дружину, що дружина Мішелева походить із дуже шляхетної сім’ї, має природжені вишукані смаки, захоплюється екзотичними шовками й побивається за всім, що є пікантного, веселого, і що Мішель через це іноді одверто благає рулеточного бога послати йому своє благословення,— якби він усе це знав, то, безперечно, пройнявся б до Мішеля не тільки увагою, але й співчуттям.
— Сідай, Мішель!
— Сідайте, Михайле Михайловичу!
Ніна трошки згодом взяла примуса й намірилась до передпокою.
— Ніно Сергіївно, та покиньте ви... Я все одно скоро піду,
— спробував Мішель запротестувати.
— Ну, колего, що ти справді? — ретельно вмішався Кость,
— не встиг порога переступити і вже... Посидимо, побалакаємо. Я дуже радий! Я...
— І я радий,— але усмішка Мішелева не могла перебороти сумненького виразу, що приховувався в його очах.
— Ти, Мішель, ніби нездоровий? Чи втома, чи якісь неприємності?
Мішель: Ні, так, знаєш... взагалі...
Кость (злегка хлопнувши гостя по плечу): Не можна піддаватись. Я тебе, певне, розумію, але таким, як ми... Пам’ятаєш, друже, окопи? Перемишль! Таким, як ми, піддаватись не можна.
Мішель: Та я, їй-бо, нічого... Так, знаєш, взагалі...
Кость: Я розумію (трохи знизивши тон, тепло, щиросердо), я розумію, що добре було б від цього "взагалі" майнути кудись на безлюдний острів. Стати напівдикуном і не бачити ні одної радянської фізіономії... Хоч на день-два. Або ж... кудись у благословенну країну, щоб бачити сотні, тисячі фізіономій, тільки справжніх, людських, де в очах і розум і душа. Культурних фізіономій, європейських! Чи ж не так? Добре було б: Ніцца, Монте-Карло або сліпуча заля, музика на хорах, конфеті, серпантин, або... І не сидіти над склянкою радянського чаю, а так десь у кафе чи ревю — келех іскристого, запашна гавана, квіти, ефемерна гірлянда чарівниць... Ех, колего, я тебе розумію! Оце ми недавненько з Ніною якраз говорили...
Мішель (легеньким відрухом перебивши Костя): Твоїми устами, Костянтине Львовичу... Але біда, що мрії лишаються мріями. Навіть гірше, бо як замрієш іноді, а потім як глянеш кругом — так тобі настрій на цілий день і пропав. Де вже там думати про якусь особливу приємність, коли з усіх боків...
Кость: Що?
Мішель: Та хіба сам не знаєш? Чи мало всякого? От хоч би й зараз, ідучи до тебе... (раптом безнадійно махнув рукою), але не варто... Все одно нічого нового, нічого приємного.
Кость (підсовуючись, зацікавлено): Ні, ні, говори. В чому річ?
Мішель: Річ, по суті, проста, як і все в наші дні. Річ така: Семена Філатовича, замзава торгвідділу шкіротресту — ти його, здається, знаєш? — та ще двох інкасаторів зняли вчора з посади за недбайливе ставлення до... українізації.
Кость (звів брови, потім розгадливо): Да-а-а...
Мішель: Ну, от взяти хоча б цей факт. Яка ж поетична Ніцца встоїть перед такою неумолимою житейською прозою? В яку благословенну країну може зараз полетіти моя думка, коли моя думка... коли я, наприклад, і сам не певен... Чортзна-що! Здається, така чепуха, а впливає. Да, да... Я, понімаєш, перестаю почувати себе чоловіком! Мене позбавляють достоїнства чоловіка! Мене чуть-чуть не беруть за вухо, як приготовішку. Чорт зна! Та хіба ж я для того в університеті вчився?
Кость: Ну, тут трудно... Нічого не зробиш. Процес...