На спалах прилетіла ще одна куля і тепер уже вжалила в бік Ілька. Він цапнув себе рукою, заточився і злякано присів на край дороги. Поруч заторохтіли, як кістки в труні, телефонний апарат і гвинтівка.
Ількові видалось, що він уже вмирає: серце ніби перестало битись, а крізь пальці соковито проступала кров. У смертній тузі він розірвав на шиї комір. Як безглуздо вмерти за верству від своїх, яких би він попередив, а може, і врятував від загибелі! Клима, батька, Марусю і всю армію. Ніколи вони не довідаються, що для них хотів зробити Ілько. Він голосно застогнав, забив рукою об землю, об траву, об високе жито.
Остуджений холодною росою, Ілько ніби прийшов до пам'яті. У боці гостро кололо, але він міг ще рухатись. Може, він все-таки встигне хоч доповзти до червоних? Ілько звівся на ноги, але, подумавши про можливу погоню, знову впав у жито і почав повзти на одному боці. За ним тягся апарат і боляче товк гострими ріжками.
Далеко від дороги, у балці, Ілько знесилено розпластався на траві. Од крові його сорочка вже взялася лубом. Він зірвав її з себе, зібрав на долоню холодної роси й хоч трохи остудив рану на боці. З неї ще виступала тепла й липка кров. У Ілька туманіла голова, починало тягти на сон. Розірвавши сорочку, він перев'язав бік.
Шахта мала бути вже десь близько, але доки Ілько блукав полем, він утратив напрямок і тепер не знав уже, де можуть бути білі, де червоні. Праворуч на чорному небі зорі вже примеркли, починала танути ніч. Ілько захвилювався, пробував бігти, але ноги гнулись у колінах, мов обтяжені підпірки в лаві. До горла почали підступати сльози. Він уже бачив, що йому не добігти. Він ще до ранку зійде кров'ю і десь на борозні впаде трупом. Ілько виліз на горбок і проти сходу побачив чорні контури димаря й головатий копер. Перед ним була шахта. Ілько тепер бажав тільки одного: аби набрести людей, щоб не вмерти на самоті. Він напружив останні сили й побіг. Починалися дикі кущі терну. Вони боляче полосували його голе тіло. Ілько давно покинув шинель, але тяг телефон. Він стукав об ложу гвинтівки, і це, мабуть, чути було далеко. Може, саме тому в нічній тиші десь загомоніли. Голоси були притишені, Ілько затаїв подих. Попереду була, напевно, застава червоних чи білих, не можна було сказати: шахти були і на території червоних. Він опустився на стежку, але вже не міг сидіти, схилився на апарат, а потім і зовсім простягся на землі. Повіки були налиті оловом і важко падали на очі. Їх обсипало жаром, у зморшках пік гарячий піт.
Лупнувши, може вдесяте, очима, Ілько побачив, що на сході все яскравіше проступає світанок. Ілько силкується лізти, торохтить уже без обережності і, зробивши два кроки, знову падає. Нарешті ноги й руки зовсім уже дерев'яніють, і він не може ними ворухнути. Шепіт попереду зростає. Ілько вже ловить окремі слова:
— Може, кінь?
Потім раптом з нотками остраху хтось кричить:
— Стій!
Ці слова не дають йому нічого зрозуміти: обидві армії розмовляли одною мовою, але Ількові тепер уже було байдуже. Він уже не в силі навіть розплющити повіки. Ноги самі витягаються, і Ілько безсило розпластується на землі.
Пісня в степу
Від болю й крику Ілько розкриває очі. Світло лампи, мов гарячим піском, обсипає їх, і нестерпний біль змушує знову заплющитись, але він встиг помітити біля себе людей, хтось метушився ніби в самій білизні.
"Де він? — силкується зібратися з думками Ілько. — У білих? У червоних?" Він знову розкриває очі. Над ним, схилившись, стоїть з довгою стьожкою і ватою в руках чоловік у білому халаті. Йому найкраще видно кров на ваті й великі окуляри.
— Ви, ви… — Ілько хоче спитати, де він, хто це в окулярах, — і не наважується. Він боїться навіть уявити, що його знову повернули до денікінців.
— Тихо, тихо. Розмовляти не можна, — говорить до нього чоловік в окулярах і наказує вже комусь іншому: — Підведіть його. Ми зараз спеленаємо, щоб не тікав.
Ілько вслухається в останні слова, хоч і сказані ніби жартома, і тепер уже переконується, що знову потрапив до білих. Він застогнав, його тримали чиїсь грубі руки, а чоловік в окулярах і білому халаті то нахилявся, то відхилявся, ніби розглядав і дивувався, де міг цей юнак так сполосувати собі тіло. Робив це він мовчки і хутко вправними руками оповивав його білою стьожкою. Просто перед очима стояв у сірій сорочці ще один чоловік з повитою в біле головою. Він, мабуть, чекав на лікаря і, дивлячись на Ілька, кривив засмаглі губи. Від болю, але того, який сидів глибше, ніж рана, Ілько тоскно застогнав, схопив руками білі бинти й шарпнув їх щосили.
— Пустіть! Не треба мені нічого. Я не хочу ваших ліків…
— Ша, товаришу, тихо! — замахав на нього руками лікар. — Держіть же його, товаришу Кривенець.
Ілько з бинтами на руках стих: лікар двічі сказав слово "товариш". Воно прозвучало якось особливо: просто і щиро, офіціально і по-приятельському.
— Хіба я товариш? — прошепотів він, все ще не покладаючись на свій слух.
— Ну, громадянин, — виправив ніби свою помилку лікар. — Він уже й за це чіпляється. Ти краще посидів би тихо.
— Не люблять товаришів, — буркнув Кривенець, напевне, санітар, — для білих так воно, мабуть, ще гірше за клізму.
— Все пан та пани, а на всіх чужі штани, — підтримав санітара боєць, поранений в голову.
— А у вас що, товаришу? — запитав його лікар.
— Я можу почекати.
— Так ви більшовики? — не то крізь сльози, не то крізь сміх викрикнув нарешті Ілько, намагаючись встати.
— Тихо! Ляж! — знову замахав на нього лікар білими рукавами. — Як його підкинуло. То тільки дурнів цим словом лякають!
— Справді більшовики? — Ілько мінився на лиці. — Ви не дурите?
Лікар витріщив на нього очі. Він не розумів свого пацієнта, але, певне, подумав, що той марить, і сказав:
— Покладіть його!
Кривенець узяв Ілька за плечі, але він з очима, які справді нагадували хворого на гарячку, вирвався, глянув у вікно, де вже розцвітав ранок, і кинувся до дверей:
— Де командир, пустіть! Треба щось сказати. — Він оглянув себе, обмацав кишені. — Де шинеля? — закричав.
Санітар догнав його, міцно обхопив під живіт і поніс до ліжка. Ілько кричав, бився, як риба в сітях. На білих бинтах червоною рожею розквітла кров, але Ілько знову кинувся до дверей. Тепер дорогу заступив йому лікар: