Загін в'їхав знову в Рубанівку, але сьогодні з іншого боку.
У Рубанівці переживали панічний настрій ще більший, ніж учора. Артилерійська канонада на півночі, що на неї стільки покладалося надії, сьогодні принишкла. Зрозуміло, що пересувався фронт, але в який бік, ніхто сказати не міг. Годину тому через Рубанівку проскакав кінний дивізіон осетинів. Вони шукали партизанів і побили шомполами на майдані двох робітників, які не хотіли їм відповідати. Але більш за все здивувало калинівських партизанів ставлення до них рубанівців. Зустрівши радо своїх, на калинівців вони поглядали скоса, ніби чогось боялися. Першим помітив це Гриць Духота. Господиня, до якої він забіг помити заболочені руки і яка приймала його вчора мов рідного, сьогодні демонстративно перед самим його носом замкнула хату на колодку й ображено стиснула губи.
— Від кого це ви, Григорівно, замикаєтеся?
— Уже ж не від добрих людей.
— А лихі ж де?
— Вам краще знати. Може, і ви там душили за горлянку Микитину бабу?
Гриць Духота з корцем у руках закліпав очима. Вода, струмочком стікаючи на землю, чорним пунктиром прошивала сірі запорошені чоботи.
— Ви це про кого?
— Хіба я знаю? Розпитуйте у комісарів ваших, хто поласився на наш кооператив та на Микитині статки.
Кров залила Духоті все обличчя. Він чув, що горять і вуха, і кінці мокрих пальців. Такий наклеп на червоний партизанський загін доводилось чути вперше. Що це був тільки наклеп, у Гриця Духоти не було сумніву. Його зараз вразило інше — не моргнувши оком, говорила про це робітниця, сортувальниця з шахти.
— А ми хто? З кого складається загін?
— У сім'ї не без виродка! — все так само впевнено і ображеним голосом відповіла робітниця.
— Несознательний ви елемент, Григорівно. Можна сказати, буржуазний прихвостень. Кому корисні такі брехні про нас, про Червону армію?
Григорівна ще більше стулила свої зморщені губи, вона навіть спалахнула на його слова і знову так само впевнено сказала:
— Покривати теж не слід, хоч би й тричі були червоні.
Її настирливість збентежила Гриця Духоту. Бажаючи хоч конкретніше довідатися, про що йде мова, запитав усе ще з нотками іронії:
— Кого ж ми покриваємо?
Але Григорівна забрала корець і демонстративно вмостилася під колодкою на дверях, суворим виглядом показуючи, що розмовляти більше вона не бажає. Гриць Духота, знизуючи плечима, поспішив до Гордія Байди. Крім того, треба було зараз же поховати десь у Рубанівці забитого товариша Безуглого, який лежав під червоним прапором на возі.
Уже з того, що Гордія Байду оточували схвильовані люди, а між ними й голова споживчого товариства, було ясно, що в словах Григорівни була, мабуть, і доля правди.
— Коли ж це трапилось, як? — запитав Гриць на гурт.
— А коли? От тільки ви заворушилися виходити, — взявся пояснювати голова споживчого товариства, старий робітник, — вийшов і я на майдан. Коли ж гульк на крамницю, а двері навстіж.
Гриць Духота зітхнув з полегшенням. Це ж могли зробити й місцеві злодії. Чому обов'язково треба запідозрювати партизанів? Що пограбували? Цукерки, пряники, горіхи, тридцять карбованців грошей!
— Ну на біса це здалося партизанам, робітникам? Самі подумайте!
— Уже думали! — незадоволено буркнули похнюплені робітники.
— Ну і що ви надумали?
— Ваші хлопці!
У Байди з кожним їх словом все нижче насувалися на очі густі брови.
Гриць Духота, вислухавши усі доводи, обурився: все це було голослівно. Але робітники висунули ще аргументи, над якими вже треба було задуматись. В останню хвилину, коли виходили партизани, один з них забіг до Микити безногого, який раніше повів на Юр'ївку розвідку, і пограбував в його жінки з руки перстень, а щоб не верещала, придавив за горлянку так, що та мало дуба не дала. З переляку тепер у неї відняло мову. Прихопив за одним заходом і Микитин срібний годинник, принесений з війська "за отличную стрельбу".
— Отам, у Микитиній хаті, — продовжував голова споживчого товариства, — і цукерки, і горіхи наші зоставили слід. Дітей ними Микитиних зацитькував.
Гордій Байда сукав між пальцями вуса. Довго затримуватися в Рубанівці йому не випадало. Треба було скоріше ховати товариша Безуглого й рушати, щоб уночі як сніг на голову впасти на станцію Іловайську. Бо ж на нього чекають якраз у протилежному боці — на маріупольській колії. Проте випадок з бандитизмом треба було теж ліквідувати на очах усього загону й села, і ліквідувати так, щоб уже ні в кого більше не було бажання плямувати червоних партизанів.
— Скликай, товаришу Духота, мітинг, — сказав він безапеляційно.
У цей час надійшов Микита з перев'язаною рукою. Вигляд у нього був жалюгідний. У ньому клекотів гнів проти такої наруги, і не від білих — від них вони вже звикли до таких вчинків, — а від своїх, з ким він цю ніч лежав поруч у розстрільні.
— Не чіпали б жінки, то грець його бери з барахлом, а то людину скалічили.
Хто це зробив, вона, звичайно, не могла тепер уже розповісти. "Партизан!" Діти теж поперелякувались: у машкарі прийшов. Вони там белькочуть, що ніби схожий на того, що стояв на постої, і він несміливо зиркнув на Байду.
— Тільки на дітей хіба можна звірятися.
Те, що трапилось потім, було найбільшою несподіванкою для Гордія Байди.
На мітингу збиті в купу і рубанівці, і калинівці дратувалися з довгої промови Гриця Духоти, партизани вимагали негайної кари злодіям — і кари суворої. Гордій Байда говорив коротко. Він відчував ніби особисту образу і наперед був непохитний у своїй волі.
— За барахольство у нас має бути одна кара, — і ляснув рукою по кобурі з наганом, — штаб Духоніна!
Але кого карати, було невідомо.
Біля Гриця Духоти стояла, похнюпивши голову, Маруся. Від хвилювання щоки її вкрилися червоними плямами. Кілька разів вона ставала навшпиньки, когось шукаючи серед сотень голів своїми сірими очима, що зробились колючі й холодні. Зустрівшись з її поглядом, Ілько враз затривожився, сполотнів, втяг голову у плечі і мимохіть ступив назад.
— Ну що, винуватих немає? — запитав на гурт Байда. — Так ось що: з місця не рушимо, доки не викриємо злодіїв!
Запанувала моторошна тиша. Всі винувато потупились. Тільки Маруся, спалахнувши, хутко заговорила щось Грицеві Духоті на вухо. Від кожного її слова у того витягалося обличчя, а коли вона простягла йому щось у руці, Духота зненацька вигукнув, навіть розставивши руки, ніби хотів затримати людей, які і без цього не думали розходитися: