"Дулом ширнув, гад,— сказала, всміхаючись так, як це роблять чоловіки, коли в них щось болить, і завернула за хату.— Ходім пересидимо десь, може, вони перелаються та й виїдуть... "
Проте німці, схоже, й не думали виїжджати, Не догукавшись Лени ("Matka! Matka!"), вони самі витягли з колодязя води, роздяглися догола й, крякаючи по-вутячому, стали митися просто посеред двору.
Надвечір до них прийшли гості — мотоциклісти з інших дворів, теж з пляшками (прислухаючись до розмови, я зрозумів по окремих, знайомих мені словах, що ці двоє були на передовій, тепер їх вітали з щасливим поверненням), і почалася п'янка — крик, свист, пісні, з вибитих шибок цмолився сигаретний дим.
Незабаром уся компанія висипала надвір. Чути було: сперечалися, хто кращий стрілець — Горст чи Фрідріх. Поранений виніс із хати якийсь пакунок і кинув на землю, сказавши: "Das ist unsere Trophäe"3.
Німці замовкли, присіли навпочіпки навколо пакунка і разом дико ревнули:
"Bravo, Friedrich!"4
"Das ist aber fein! "5
"Ein Moment, ein Moment!.."6
Один з них метнувся до хати, виніс дерев'яну лопату, що хліб саджать, і всі гуртом, порегочуючи, заходилися щось майструвати.
1 Проклята свиня!
2 Замовч, а то гірше буде! Геть! Проклята!
3 Це наш трофей.
4 Браво, Фрідріх!
5 Оце здорово!
6 Одну хвилинку, одну хвилинку!..
"Що вони затівають?" — спитала Ленка, що досі сиділа мовчки і нерухомими очима дивилася перед собою.
"Мірятимуться, хто краще стріляє",— сказав я.
"Попався б ти мені в шахті,— пробурмотіла вона, розтираючи груди,— я б тебе..."
І вимовила таку сороміцьку .кару... Такої я ще не чув.
Тим часом німці закінчили майструвати. Той, що виносив лопату, низенький, вислогузий, як качка, підвівся з землі й під загальний регіт поставив поруч себе опудало в новенькій, з кількома орденами над кишеньками, гімнастьорці, перехрещеній портупеями, та з планшетом через плече.
"Achtung!"1 — вигукнув він і, вихопивши руку з-за спини, спритно, як циркач, надів на опудало рубчастий танкістський шолом.
Компанія заляпала йому в долоні, рушила пріч від хати. Попереду, піднявши опудало високо над головами, мов плащаницю, йшов низенький і рахував кроки:
"Einundzwanzig, zweiundzwanzig, dreiundzwanzig... genug?"2.
"Also gut"3.
Сонце, торкнувшись землі, швидко ущерблялося знизу, ніби підтавало. І на його тлі, чітко окреслене, як жива людина, стояло посеред бур'янів сумно розп'яття — танкіст... Гімнастьорка ледь помітно тріпотіла на тихому призахідному вітрі, багрянилося небо, а там, де був Дніпро, за селом, гуркотів фронт.
Першим стріляв поранений — з трофейного ТТ. Він довго цілився, виставивши ногу далеко вперед і одкинувши голову (видно, так його колись навчили), але ні разу не влучив. З нього сміялися, вмовляли передати зброю іншому. Тоді він розсердився, пошпурив пістолет далеко в бур'яни і, вхопивши автомат, лаючись, одноруч стріляв по розп'ятті доти, доки не зробив з нього решета. Потім воно похитнулося і впало. Німці перестали сміятися і дивилися на пораненого з якимось острахом.
На стрілянину з ближніх хат повиходили люди і мовчки спостерігали ту розвагу, а Ленка, коли опудало впало, схилила голову на руки й заплакала.
Ми сиділи в бур'яні до самого ранку. Ніч була суха і тепла, як перед грозою. Тихо мерехтіли зорі, на полини опускалася червона при світлі заграви павутина — починалося бабине літо,— а на Дніпрі чи вже десь ближче, по сей бік, невлад били гармати, і низько над землею зринали далекі ракети.
1 Увага!
2 Двадцять один, двадцять два, двадцять три... Досить?
3 Гаразд.
Ленка спала, підмостивши під голову зібгану хустку, тихо стогнала уві сні, схлипувала, бурмотіла всякі негарні слова та погрози, а я дивився на заграву — мені здавалося, що вона регоче й витанцьовує, як божевільна баба Палазя в неділю біля сільбуду,— і почував таку чорну, всевладну нудьгу від своєї самотини та страху перед навколишньою тишею (село ніби вмерло), що не спроможний був поворухнутися і терп. Таке бувало зі мною і раніше, коли бабуся розказувала темними глухими вечорами про повінь, а ще коли на кладовищі плакав пугач або вила на чиємусь дворищі собака. Бабуся ніколи не проминала сказати: "Ото як угору виє — на пожежу, а як у землю — на похорон". Я намагався уявити собі, які в собаки очі, коли вона виє, але не міг і питався бабусю.
"Смутні, дитино, бог з ними,— одказувала вона і крадькома хрестила мене. — Спи. Або думай краще, в що б ти завтра погрався... "
Згодом мені не раз випадало , лишатися одному в степу десь — тільки місяць, солома та мишача біготня попід ногами або й по ногах — чи то в лункій, покинутій хазяїнами хаті; мене часто били, принижували до сліз, але так боляче самотньо, як тоді посеред бур'янів, мені ще ніколи не було. Ніби отруївся я тою ніччю...
У хуторі мені вже геть споночіло. Я дійшов до великої о двох димарях та на двоє дверей хати, над котрою здіймалися вгору тьмяно-блискучі щогли антен, і став коло хвіртки. За тином чорнів садок, у ньому тихо по-весняному шушукалося чорне гілля (з ярка від погорілих танків тяг вітерець), пахло мокрими вишнями і нескошеними з осені бур'янами.
Біля перших дверей — вони були відчинені в сіни — хтось курив і тихо покашлював. Потім покликав:
— Заходьте, хто там...
Я впізнав голос Калюжного і, ледве пересуваючи ноги, підійшов ближче. Калюжний нахилився, придивляючись:
— Харитон Дем'янович...
Він сказав це так лагідно, зраділо, усміхнено і... по-татовому, що я, не відаючи й сам, як воно зі мною сталося, уткнувся йому обличчям в розстебнуту на грудях шинелю і заплакав:
— Ну от...— легенько притискаючи мою голову до себе, бурмотів листоноша.—Такий веселий хлопчина, і на тобі... Ну, ну... Нічого... Це буває і з нами, грішними.
Глава VI
Першим, кого я побачив, переступивши поріг, був Стоволос. Він сидів на низенькому ослінчику за таким же низеньким круглим столиком і їв гарбузову кашу квітчастою дерев'яною ложкою — комір
гімнастьорки розстебнутий, реміняка та портупеї попущені, ніби не їв, а тесав чи молотникував.
У печі, розмальованій по комину густою синькою, топилося. Біля припічка поралася жінка — низенька, сива, з опалими до підборіддя пухлими щоками. В другій кімнаті— двері до неї було відчинено навстіж — з навушниками на скронях сидів Котя і тихо, але чітко говорив у мікрофон, тримаючи його па відстані.