Я подався назад до своєї "boutique", як я називав маленьку прокурену кімнату за службовим кабінетом, загадав принести мені з ресторану біля Зільського мосту пляшку "Шатонеф-дюпап" і випив кілька чарок. Щиро кажучи, в тій кімнатці завжди панував страшенний розгардіяш заради принципу, бо, на мою думку, в нашій вельми упорядкованій державі кожна людина мусить створювати для себе, хоча б і потай, невеличкі острівці розгардіяшу.
Потім я звелів принести фотознімки. Вони були жахливі. Далі я взявся вивчати карту. Гіршого для нас місця злочину годі було й уявити. Жив убивця у Мегендорфі, чи в якомусь іншому селі, чи, навпаки, в місті, прийшов сюди пішки чи приїхав поїздом,— того теоретично не з'ясуєш. Усі ці варіанти були однаково можливі.
З'явився Маттеї.
— Мені дуже прикро,— сказав я йому,— що в останній день вам довелося взятися до цієї сумної справи.
— Така наша робота.
— Коли дивишся на ці фотознімки, виникає бажання кинути її до чортів собачих,— відказав я, ховаючи знімки назад до конверта.
Я злостивився і не міг цього приховати. Маттеї був мій найкращий комісар — бачте, я й досі вживаю цей неточний, але приємний для мене термін,— і тепер його від'їзд ставав украй небажаний.
Маттеї наче відгадав мої думки.
— Мені здається, найкраще вам передати цю справу Генці,— зауважив він.
Я вагався. Я зразу пристав би на його пропозицію, коли б то не було вбивство на сексуальному грунті. Будь-який інший злочин розкрити куди легше. Досить тільки встановити, з яких мотивів його вчинено,— приміром, через нестачу грошей чи ревнощі,— і широке коло тих, хто викликає підозру, відразу звужується. Та цей метод нічого не дає, коли йдеться про сексуальне вбивство. Припустімо, якийсь чоловік, їдучи в службових справах, побачив десь дорогою дівчинку чи хлопчика, вийшов зі своєї машини — жодних свідків, жодних доказів,— а ввечері він уже сидить у себе вдома, може, в Лозанні, може, в Базелі, де завгодно. А ми — безпорадні, навіть не знаємо, з чого почати слідство.
Я шанував Генці як кмітливого працівника, та, на мій погляд, він ще не мав справжнього досвіду. Але Маттеї не поділяв моєї думки.
— Генці вже три роки працює в мене, я сам учив його і тепер не уявляю собі кращого заступника. Він упорається з завданням не згірше за мене. Та і я ще завтра буду тут. в
Викликавши Генці, я звелів йому разом із вахмістром Тройлером зайнятися вбивством Грітлі Мозер. Генці зрадів— це було його перше самостійне завдання.
— Дякуйте Маттеї,— промурмотів я і спитав, який настрій у наших рядових службовців.
Ми блукали в темряві; не тільки не мали жодних добутків, але й не знали, з чого починати слідство, тож було доконче важливо, щоб підлеглі не помітили нашої непевності.
— Вони переконані, що ми вже впіймали вбивцю,— сказав Генці.
— Крамаря?
— їхня підозра до певної міри слушна. Врешті, фон Гунтен уже колись переступав закони моралі.
— З чотирнадцятирічною,— докинув Маттеї,— а це зовсім інше.
* — Треба крамареві вчинити перехресний допит,— запропонував Генці.
— Ще встигнете,— заперечив я.— Як на мене, крамар не має ніякого стосунку до вбивства. Він просто несимпатичний, тож і викликає підозру. Але це підстава суб'єктивна, і ми, криміналісти, не можемо нею керуватися.
По цьому я відпустив обох, але настрій у мене аж ніяк не поліпшився.
Ми залучили до роботи всіх рядових працівників управління. Тієї самої ночі й наступного дня наші люди побували в усіх гаражах, шукаючи на машинах сліди крові, і обійшли всі пральні. Ми встановили алібі громадян, що їх колись притягали до суду за відповідними параграфами. Наші люди пройшли з собаками й навіть із міношукачем увесь ліс навкруг Мегендорфа. В улоговині, де сталося вбивство, вони обдивилися кожне дерево, кожний кущик, сподіваючися знайти якісь сліди, а насамперед — знаряддя вбивства. Дотримуючись суворої системи, вони обшукали кожний квадратний метр, спускалися в глиб улоговини, обстежили дно ручайка.
Все знайдене поліцейські поскладали докупи, а ліс прочесали аж до села.
Я теж поїхав до Мегендорфа провадити слідство, хоч і не мав це собі за звичай. Маттеї також нервував. Був гарний весняний день — ні спеки, ні вітру, та похмурий настрій не залишав нас. Генці допитував в "Олені" селян і робітників, а ми подалися до школи. Аби вкоротити дорогу, ми пішли через садок. Дерева вже буяли в білому цвіті. Від школи линула пісня: "Візьми мене за руку та й поведи". На спортивному майданчику перед школою нікого не було. Я постукав у двері того класу, звідки лунала пісня, і ми ввійшли.
Співали дівчатка й хлопчики, діти від шести до восьми років, три молодші класи. Вчителька, що диригувала, опустила руки й насторожено подивилася на нас. Діти замовкли.
— Фройляйн Крум?
— Прошу?
— Ви вчили Грітлі Мозер?
— А що вас цікавить?
Фройляйн Крум була жінка років під сорок, худорлява, з сумними очима.
Я відрекомендувався й обернувся до учнів.
— Добридень, діти!
Діти цікаво вп'ялись очима в мене.
— Добридень! — відповіли вони.
— Ми розучуємо хорал на похорон Грітлі,— пояснила вчителька.
В ящику з піском був зроблений макет Робінзонового острова. На стінах висіли дитячі малюнки.
— Що за дитина була Грітлі? — нерішуче спитав я.
— Ми всі її любили,— відповіла вчителька.
— Здібна?
— Надзвичайна вигадниця. Трохи помовчавши, я сказав:
— Мені треба дещо спитати в дітей.
— Прошу/
Я став перед класом. Майже в усіх дівчаток були ще коси й барвисті фартушки.
— Ви, мабуть, уже чули, що скоїлося з Грітлі Мозер. Я з поліції, начальник, ну це як капітан у солдатів, і мій обов'язок знайти чоловіка, що вбив Грітлі. Я хочу поговорити з вами не як з дітьми, а як з дорослими. Чоловік, якого ми шукаємо,— хворий. Тільки хворі люди можуть таке вчинити. Вони намагаються заманути дитину в якусь схованку, в ліс чи в льох, де їх ніхто не побачить, і там її мордують. Це трапляється часто-густо: в нашому кантоні за рік сталося понад двісті таких випадків. Іноді дитину так замучать, що вона вмирає, як померла й Грітлі. Таких чоловіків ми замикаємо, бо залишати їх на волі небезпечно. Ви можете спитати: чому ми не замикаємо їх наперед, аби з іншими дітьми не сталося такого, як із Грітлі? Тому, що цієї хвороби не можна розпізнати, вона захована в людях усередині, ззовні її не видно.