ОБІЦЯНКА
Реквієм детективному жанрові
У березні цього року товариство імені Андреа Дагін-дена в Курі запросило мене прочитати доповідь про мистецтво писати детективні романи. Коли я вийшов із поїзда, вже сутеніло. З важких хмар на змерзлу, затужавілу землю нудно падав сніг. Засідання товариства відбувалося в будинку Комерційної спілки. Людей прийшло небагато, бо саме в цей час в актовому залі гімназії Еміль Штайгер читав лекцію про творчість пізнього Гете. Я говорив без запалу, тож і слухачів не міг захопити, і вони почали виходити, перш ніж я скінчив доповідь. Трохи порозмовлявши із членами правління, з двома-трьома вчителями гімназії, що теж радше слухали б про пізнього Гете, та ще з однією дамою, почесною опікункою Схід-ношвейцарської спілки хатніх робітниць, я одержав гонорар та гроші на витрати в дорозі й подався до готелю "Козерог", поруч вокзалу, де мені замовили номер.
Але й тут я не знайшов собі розради. Читати не було чого, крім німецької "Віртшафтсцайтунг" та давнього номера "Вельтвохе"; тиша в готелі панувала неймовірна, а про сон я не хотів і думати зі страху, що ніколи вже не прокинуся. Ніч здавалася нескінченною, таємничою. Сніг уже не йшов, усе завмерло, вітер ущух, ліхтарі на вулиці не гойдалися, ніде ані людини, ані тварини, тихо-тихо, тільки десь далеко, за вокзалом, щось раз загуло.
Я пішов у бар випити хіба ще чарку віскі. Крім літньої барменки, там був якийсь чоловік, і тільки-но я сів, він одразу ж мені відрекомендувався. То був доктор Г., колишній начальник цюріхської кантональної поліції, високий, огрядний чоловік, вбраний за давньою модою, із золотим ланцюжком до годинника впоперек жилетки, що тепер не так часто й побачиш. Попри свої літа, він мав чорну чуприну, яка лужилася догори, і пухнасті вуса. Він сидів біля стойки на високому стільчику, пив червоне вино, курив сигару "Баянос" і називав барменку на ім'я. Говорив він гучно, жваво розмахував руками, анітрохи не манірився, водночас і приваблюючи мене цим і відлякуючи.
Коли вже було близько третьої ночі і слідом за першою чаркою "Джонні Уокера" випито ще по чотири, він запропонував відвезти мене вранці на своєму "опель-капітані" до Цюріха. Я погано знав околиці Кура та й взагалі цю частину Швейцарії, тож охоче пристав на його пропозицію.
Доктор Г. прибув до Граубюндена у складі якоїсь федеральної комісії і, затримавшись через негоду, пішов знічев'я послухати мою доповідь, але тепер не став мені нічого казати, тільки зауважив:
— Ви говорили не дуже вправно.
Вранці ми поїхали. Ще вдосвіта я випив дві таблетки медоміну, аби хоч трохи поспати, і тепер сидів, немов спаралізований. І досі ще добре не розвиднілося, дарма що був уже день. Серед темних хмар де-не-де проблискував клапоть металевого неба. Хмари поволі, нехотя розступалися, важкі, похмурі, ще повні снігу; здавалося, зима не хоче йти з цього краю. Місто звідусіль обступали гори, але в них не було нічого величного, вони скорше нагадували купи накиданої землі, ніби тут колись копали велетенську могилу.
Сам Кур був кам'яний, сірий, з чималими адміністративними будівлями. Я не йняв віри, що тут у людей росте виноград. Ми спробували проїхати до старої частини міста, однак важка машина заблукала у вузеньких глухих провулках і вуличках, де дозволялося їхати тільки в один бік. Аби вибратися з того лабіринту, доводилося давати задній хід, та ще по асфальту, що взявся ожеледдю; тож ми щиро зраділи, коли місто нарешті лишилося позаду, хоч я так і не роздививсь як слід старовинної єпископської резиденції. То вже скидалося на втечу.
Я куняв, знеможений, ніби налитий свинцем, а попереду марою виринала з-під низьких хмар холодна снігова рівнина і поволі зникала за нами. Не знаю, чи довго це тривало. Потім ми обережно проминули велике село чи містечко, і зненацька засяяло сонце, засяяло так яскраво й сліпуче, що сніг одразу почав танути. З землі знявся білий туман, огорнув засніжені поля і знову сховав з-перед моїх очей рівнину. То був наче лихий сон, ніби хто наводив ману, щоб я ніколи не побачив цього краю і цих гір.
— Знов мене пойняла втома, та ще під колесами неприємно шурхотіла жорства, що нею була всипана дорога; біля якогось моста нашу машину занесло на слизьке; потім ми перепускали військовий транспорт. Вітрове скло в машині було вже таке заляпане, що "двірники" не могли з ним упоратися. Г. сидів обіч мене за кермом, похмурий, зосереджений, пильнуючи важкої дороги. Я вже каявся, що пристав на його запрошення, і кляв віскі й медомін. Та далі потроху кращало. Долину знов стало добре видно, вона мов ожила: скрізь ферми, то тут, то там невеличкі підприємства, все охайне й небагате, на шляху вже ні снігу, ні криги, він ще мокро виблискує, але цілком безпечний, тож можна їхати швидко. Гори розступилися, стали не такі гнітючі, і невдовзі ми спинилися біля автозаправної станції.
Будинок справляв якесь дивне враження, певне, тому, що надто вирізнявся на тлі охайного швейцарського краєвиду,— жалюгідний і сирий, аж вода струмками збігала з нього. Одна половина його була цегляна, а друга— звичайна повітка; її дощану стіну, що виходила на дорогу, геть усю позаліплювано рекламами; клеїти їх почали, мабуть, давно, бо вже утворилися цілі шари тих плакатів: "Тютюн фірми "Бурус" пасує і до сучасної люльки", "Пийте "Сухе канадське", "Вітаміни", "Молочний шоколад Ліндта" і таке інше. Бічну стіну прикрашала величезна реклама: "Шини Піреллі". Проти цегляної половини будинку, на нерівному, погано заасфальтованому майданчику стояли дві пошарпані бензоколонки; усе це справляло неймовірно гнітюче враження, дарма що сонце сяяло тепер щосили і майже пекло.
— Вийдімо з машини,— запропонував колишній начальник поліції, і я слухняно вийшов, не розуміючи навіщо, але радий подихати свіжим повітрям.
Біля прочинених дверей на кам'яній лавці сидів старий чоловік. Неголений і невмитий, він був одягнений у світлу куртку, заношену, всю в плямах, і в темні зашмаровані штани, що їх колись одягали до смокінга; на ногах — старі капці.
Він безтямно втупився очима кудись поперед себе, і ще здалеку я відчув горілчаний дух. Абсент. Увесь брук навкруги кам'яної лавки був засмічений недокурками, що плавали в калюжах талого снігу.