Не було спокою й від облав,
Що в селі тоді бешкетували,
Через них і в запічку, бувало,
Страх на наші душі полював.
Засвіту вривалися до хати,
Так брутально — ніби на грабіж,
Мимоволі здатні ні за гріш
Будь у кого душу відібрати.
Де кого схопили — силоміць
Брали нас ті масові облави
Й, наче арештантів, без управи,
Малолітніх, гнали до в'язниць.
Як овець на стрижку, табунами
Гнали, злі, що ми не на війні,—
Скільки раз на допитах мені
Добавляли віку стусанами!
Я від страху мовчки полотнів,
Підліток — куди мені в солдати?
Але кат не міг же, щоб не дати
Попід ребра кілька стусанів.
Вічно пам'ятатиму, як Боков,
Туполобий слідчий і боксер,
Бив мене у надцять атмосфер,
Бив із насолодою, аж цмокав!
І, аби скалічити життя,
Норовив заплутати на слові,—
Кулаками вчив мене любові
До свого народу і вождя.
7
Мабуть, я довіку не забуду
Ні його науки, ні мети,
Не добившись доказів, без суду
Хоч би кості жертві потовкти.
Він знущався з неї невмолимо,
Вірний і законові, й собі,
Катував, не відаючи стриму
У своїй жорстокості й злобі.
З виробленим навиком і хистом
Він дивився в очі, як удав,—
Просто був уродженим садистом,
Що усе на світі потоптав.
В портупеї, зціпивши камінне
Щелепи, нікого не щадив,—
Якби міг, то б цілу Україну
В кам'яні застінки посадив.
Люто грався силою ударів,
Весь прищастий, зморщений, рябий,
Може, й передчасно він постарів
Од патологічної злоби.
Він у ній доходив до нестями.
Звідки в ньому бралась та злоба? —
Кажуть, він, знущаючись над нами,
Прагнув з себе вигнати раба.
Так чи ні — нелегко відповісти,
Хоч питання начебто просте,
Але страх, що сіяли чекісти,
Ще й тепер упевнено росте.
Все святе топталося в людині,
Всім крутили душі і хребти,—
Страшно навіть згадувати нині
Те, що нам судилося знести.
8
Пам'ять болю — хто її не знає?
Я згадав, як мати, ледь жива,
Над листом, ковтаючи слова,
Наче пташка, билася в одчаї.
Завмирала й квилила над ним,
Тим листом в цивільному конверті,
Не сприймала батькової смерті,
Що прийшла сповіщенням страшним.
Хтось із добротою, співчутливо
Написав нам скорбного листа,
Але нас усіх ця доброта
В саме серце вдарила зрадливо.
І аби позбутися того
Почуття роздвоєності — часто
Мати удавалась до начальства,
Щоб воно розрадило його.
Та начальство, сите і здорове,
Що в тилу, не нюхавши війни,
Знало тільки вислуги й чини,
Кепкувало з маминої мови.
Гірко мати скаржилась тоді,
Як воно цинічно і зухвало
В непристойних натяках, бувало,
Насміхалось з матері в біді.
Бачило, що мати молода ще,
И обертало біль її у жарт,—
Що йому людина? — Без ножа
Страдну душу краяло болящо.
Я у гніві замкнуто мужнів,
Я мовчав, хоч все в мені кричало,—
З маминої кривди і печалі
Виростав, мужніючи, мій гнів.
Пам'ятаю, як після війни вже
З круглим штампом давнього числа
Через кілька місяців прийшла
Похоронна звістка, запізнившись.
Мати брала батькові листи,
Ридма перечитувала всоте,
Щоб німий відчай перебороти —
Чорну руку смерті одвести.
Всоте кров'ю сходила над ними,
До всього байдужа і глуха,
Може, тільки боязню гріха
Відвернула щось непоправиме.
Як не тяжко вижити було —
Вижила, затверднувши, мов камінь,—
Ми тоді завважили, що мамі
Перша зморшка впала на чоло.
9
Біди ходять парами — й у мами
Скоро друга зморшка пролягла,
Наче свіжі скиби між бровами
Хтось поклав упоперек чола.
Але нам було вже не до зморщок,
Ми їх і не бачили, мовляв,
Бо тривожним голодом у горщик
Переднівок з двору заглядав.
Він прийшов негадане — той голод,
Повернувся біженцем з війни
И до зерна комірчину й стодолу
Вимів ще задовго до весни.
Цілу зиму в хлягози і хуги,
Гнані ним, тим голодом, у світ,
Йшли до нас і з Брянська, і з Калуги,
Йшли попідвіконню — в недорід.
Йшли, обдерті й виснажені, ніби
Жебраки, дратуючи собак,—
Як же дрібку борошна чи хліба
Їм не дати, Господи, ну як?
Ми ж не можновладці, а господні
Страдники, як сказано в письмі,—
Крихтами ділилися, голодні
І війною скривджені самі.
Як могли, мирилися з їдою,
Продавали рядна й рушники,
І до літа з горем та бідою
Якось перебилися-таки.
Вже у полі жито квітувало
І шаріли ягоди в саду,
А у нас і висівок не стало,
Перейшли на зелень — лободу.
Щось внутрі скипалося у мене,
Забивало дух — не доведи,—
Як вона не їлась — та зелена
І нудна лемішка з лободи!
Та найтяжче мучився мій братик,
Він же був голодний, як і ми,
Плачучи і давлячись, затято
Їв її, заправлену слізьми.
Вимазаний зеленню до вилиць,
Мовчки їв, спадаючи з лиця,—
Ми щодня на біль його дивились,
І щодня нам краялись серця.
А ночами снилися плакати
І портрети мудрого вождя...
Але я не буду викликати
Їхніх духів — я їм не суддя.
Ті контрасти в пам'яті — як шрами,
Їх і час не витравить, мабуть,—
Ще вони і в мене, як у мами,
Передчасні зморшки покладуть.
10
Похоронна, голод і, нарешті,
Наче грім на голову — арешт,
Хоч тепер вже й Бог не розбере,
Хто й за віщо мучився в арешті.
Серед тої тьмущі бідолаг,
Лиш пушок засіявся під носом,
Був і я штампований доносом —
Кандидат у каторжний Берлаг.
Всі були приреченими, звісно,
Беззаконня мітило усіх,
Навіть той, що й рухатись не міг,
Був тоді під наглядом зловісним.
Кожне слово чули шпигуни,
Мали вуха — сутінки і стіни,
В завмиранні цілої країни
Ми чекали кари — без вини.
Суд не міг нікого оправдати,
А чому — донині не збагну,
Всім однаковісіньку вину
Пришивали, кинувши за грати.