— Як ми знатимемо, коли під нами буде палац Глінди Доброї? — запитав він.
— До її палацу ще летіти й летіти, — відповів Лісоруб. — Я там бував.
— А як дізнатися, з якою швидкістю летить Блазнюк? — не вгавав хлопець. — На землі нічогісінько не видно, і ще до ранку ми можемо опинитися далеко за тим місцем, до якого хочемо потрапити.
— Це звучить доволі правдоподібно, — погодився Солом'яник, трохи занепокоївшись. — Але я не бачу, як ми можемо зупинитися просто зараз. Ми можемо втрапити в річку або, чого доброго, приземлитися на гострий шпиль.
Отож Блазнюк, розмірено помахуючи своїми величезними крилами, летів собі далі, а друзі стали терпляче чекати ранку.
Потім з'ясувалося, що Чіпові страхи геть не безпідставні. Щойно почало світати, вони визирнули за бильця канапи на землю і побачили горбисту місцевість із розкиданими на ній дивними поселеннями, будинки яких мали не округлі дахи, як це було всюди у Країні Оз, а похилі, що посередині сходилися в гострий шпиль. Ця країна була не знайома ані Бляшаному Лісорубу, ані Солом'яникові, котрі колись бували у володіннях Глінди і знали їх як свої п'ять пальців.
— Ми збилися з дороги! — засмутився Солом'яник. — Напевне, Блазнюк перелетів усю Країну Оз, проминув піщану пустелю, й ми опинилися в тому страшному потойбічному краї, про який розповідала Дороті.
— Повертаймо назад! — відчайдушно закричав Лісоруб. — І чим швидше, тим краще!
— Повний розворот! — закричав Блазнюкові Чіп. — Ну ж бо, розвертайся, не барися!
— Якщо я почну крутитися, ми неодмінно перекинемося, — відказав Блазнюк. — Польоти взагалі не моя стихія, тому найкраще було би десь приземлитися, а там я вже спокійно розвернуся й полечу.
Там, де вони пролітали, не було жодної місцини, де можна було би приземлитися. Блазнюк пролітав над якимось великим селом, і Брошковий Жук затявся, що це, певно, місто. А потім почалися високі гори, де було повно глибоких прірв та крутих скель — і жодної пласкої поверхні.
— Нам треба якось зупинитися, — сказав Чіп, коли гірські вершини підступили дуже близько. Тоді він обернувся до Блазнюка й скомандував: — Як тільки побачиш рівненьку поверхню, відразу сідай!
— Добре, — слухняно мовив Блазнюк і прицілився до кам'яного плато між двома стрімчаками. Не маючи навичок у повітроплаванні, він не встиг розрахувати швидкість і промахнувся на півкорпуса, зламавши два правих крила об гостру скелю, а тоді полетів зі скелі вниз.
Друзі щосили намагалися втриматися на диванах, та коли Блазнюк налетів на скелю, його тіло різко смикнулося, потім перевернулося — і всі, хто там сидів, посипалися вниз, мов стиглі груші.
На щастя, падати довелося недовго, бо під ними виявилося величезне гніздо, збудоване колонією ґав у порожнистому виступі скелі. Тож ніхто з них, навіть Джек – Гарбузова Голова, при падінні не зазнав ніяких ушкоджень. Безцінна страхопудова голова опустилася на м'які Солом'яникові груди. Чіп упав на купу листя і паперу, й це вберегло його від травм. Брошковий Жук торохнувся головою в Дров'яну Козлу, але нічого серйознішого, крім запаморочення голови, з ним не сталося. Лісоруба ошелешило падіння, але, побачивши, що на його блискучому нікельованому тілі навіть подряпини не залишилося, він одразу ж повеселів і обернувся до друзів.
— Політ скінчився несподівано і доволі трагічно, — мовив Лісоруб, — але не варто дорікати Блазнюкові, він і так зробив усе, що було в його силах. А от як вибратися звідси, про це нехай думає хтось інший, хто має мудрішу голову.
І він глянув на Солом'яника. Той підповз до краю гнізда й визирнув назовні. Унизу зяяло провалля, що сягало в глибину на сотні ліктів. А над головами височів прямовисний стрімчак із обламаною вершиною та Блазнюком-літуном, що й досі висів, зачепившись диваном за кам'яний виступ.
Становище було безвихідним, і коли друзі зрозуміли це, всіх обійняв чорний розпач.
— Тут ми в більшій пастці, ніж у палаці, — сумно мовив Брошковий Жук.
— Краще б ми нікуди не летіли, — простогнав Джек. — Боюся, гірське повітря шкідливе для гарбузів.
— Еге ж, а надто як повернуться ворони, — прохрипіла Дров'яна Козла, сукаючи ногами у марних спробах звестися на ноги. — От що вони люблять, то це гарбузи.
— Ти думаєш, вони сюди прилетять? — налякано запитав страхопуд.
— Ще й як прилетять, — відказав Чіп, — це ж їхнє гніздо. А птахів у цьому гнізді декілька сотень, не менше, — казав він, роззираючись довкола, — ви тільки погляньте, скільки всього вони сюди позносили!
І справді, чого тільки не було у воронячому гнізді! Злодійкуваті ворони багато років крали все підряд із людських осель і зносили сюди, і їх не хвилювало, що тут увесь цей крам перетворювався просто на купу мотлоху. А що гніздо було тут надійно захищено від людей, тим-то все, що потрапляло до гнізда, втрачалося для них назавжди.
Ворони крали все підряд, і Брошковий Жук, порившись у воронячому мотлосі, зачепився ногою за прекрасне діамантове кольє. Бляшаний Лісоруб так і прикипів до нього очима, тож Брошковий Жук подарував йому свою знахідку, не забувши спорядити цей дарчий акт пишною промовою. Лісоруб почепив кольє собі на шию, і не міг натішитися, коли великі діаманти заблищали на сонці.
Аж ось почувся шум і лопотіння сотень крил. Коли лопотіння поближчало, Чіп закричав:
— Ворони повертаються! Зараз вони нас побачать, розлютяться, і тоді нам кінець.
— Ой, я боюся! — заквилив страхопуд. — Тут мені смерть!
— І мені теж! — простогнав Брошковий Жук. — Ворони — найбільший ворог комах.
Більше ніхто не злякався ворон, але Солом'яник відразу ж постановив сховати тих, кому вони могли завдати шкоди. Тож, за його наказом, Чіп зняв страхопудову голову і заліг із нею на дно гнізда, а потім, також виконуючи Солом'яників наказ, біля нього примостився і Брошковий Жук. Бляшаний Лісоруб, навчений попереднім досвідом, звільнив від соломи все Солом'яникове тіло (крім голови, звісно) і притрусив нею Чіпа та Брошкового Жука, повністю сховавши їх від ворон.
І щойно вони це зробили, як на гніздо налетіла вороняча зграя. Побачивши у своєму гнізді непрошених зайд, гайвороння зайшлося несамовитим карканням і кинулося на них.