Зате в темряві чутно було вдоволене Карлсонове муркотіння. [575]
— Гей-гей! — шепотів він.— Гей-гей!
Чи ти ба, як легко можна відімкнути замок простою дротиною! Ось обережно відчинилися двері і хтось зайшов, був уже в сінях. Малий затамував віддих — справді приємно! Почувся шепіт, тоді обережна ступа... а далі грюкіт, та ще й який грюкіт, і два приглушені зойки. Тоді Карл-сон блимнув з-під столу ліхтариком і відразу ж погасив його, але поки він світив, пучок проміння падав на страшну, смертельну мумію, що стояла, притулена до стіни, і жахливо щирилась дядьковими Юліусовими зубами. І знову від пастки на злодіїв почулися зойки, трохи голосніші, ніж перше. #
Далі все відбувалося впереміж, Малий не міг би навіть сказати, що за чим. Він чув, як відчинялися двері,— то прибігли дядько Юліус і панна Цап, чув, як хтось швидко протупотів сіньми і зашурхотіла "матінка", коли Карлсон потяг її до себе за ремінець Бімбо, причеплений їй до шиї. Чув він також, як панна Цап кілька разів натискала на вимикач, щоб засвітити, але Карлсон повикручував усі запобіжники в лічильнику на кухні. Адже найкраще жартувати в темряві, сказав він. Тому панна Цап і дядько Юліус розгублено стояли, як сліпі, й не могли засвітити.
— Ото страшний грім,— сказала панна Цап.— Як луснув, га? Не диво, що вони вимкнули електрику!
— А то справді був грім? — запитав дядько Юліус.— Бо я думав, що то щось зовсім інше.
Та панна Цап запевнила, що завжди впізнає грім, як його почує.
— Бо що б то могло бути?
— Я думаю, що то, мабуть, якісь нові таємничі прибульці з казкового світу призначили собі тут побачення,-відповів дядько Юліус.
Власне, він сказав "таємничі пшибульчі", бо страшенно шепеляв. Це тому, що він не надів своїх зубів, здога— [576]
цався Малий, але відразу ж забув про це. Бо не мав часу думати про щось інше, крім Філле й Рулле. Де вони ділися? Може, втекли? Наче не чутно було, щоб за ними клацнули двері. Отже, вони десь тут, у темних сінях, причаїлися, мабуть, за одягом на вішалці. Ох, як страшно! Малий присунувся ще ближче до Карлсона. [577]
— Спокійно, тільки спокійно,— прошепотів той.— Скоро вони знов будуть тут.
— Еге ж, як не одне, то інше,— нарікав дядькс Юліус.— У цьому домі ніколи не поспиш спокійно.
Нарешті вони вернулися кожне до своєї кімнати, і знов запала тиша. Карлсон і Малий чекали далі під столом, Малому здавалося, що вони сидять там уже цілу вічність. Знов стало чути "гар-р-р-пі-пі-пі" і "гар-р-р-аш", звичайно, слабеньке, приглушене, але все-таки воно ясно свідчило, що дядько Юліус і панна Цап уже поснули.
І тоді Філле й Рулле справді тихенько заворушилися. Вони ступали обережно, а перед пасткою спинилися. Чутно було їхній віддих у темряві. Як страшно! Ось вони блиснули своїми ліхтариками — о, то вони також мають ліхтарики! — й заходилися освітлювати передпокій. Малий зажмурився, ніби в такий спосіб міг стати невидиміший. На щастя, скатертина звисала дуже низько, але все ж таки Філле й Рулле могли поткнутися й сюди, де сиділи він, Карлсон і "матінка". Малий зажмурився й затамував віддих. І почув, як Філле й Рулле коло самого столу зашепотіли один на одного.
— Ти також бачив привида? — запитав Філле.
— Ще б пак! — відповів Рулле.— Стояв тут коло стіни, а тепер зник.
— Я вже давно переконався, що в цій квартирі на цілий Стокгольм найбільше привидів,— сказав Філле.
— Б-р-р, ушиваймося звідси.
Та Філле не збирався вшиватися.
— Нізащо в світі! Затям собі, що за десять тисяч я витримаю й кілька десятків привидів.
Він тихенько підняв стільці з пасткою і відставив їх убік. Нехай краще не заважають, як доведеться тікати звідси.
— Які ж тут, мабуть, живуть шибеники, що знайшли собі розвагу — перечіпляти мотузкою гостей! — сердито [578] бурмотів він.— Я полетів сторч головою. Ото буде синець під оком. Проклятущі розбишаки!
Він знову ввімкнув ліхтарика й освітив усі закутки.
— Подивимось, куди які двері ведуть і звідки почнемо шукати.
Світло блимало то тут, то там, і щоразу, коли воно зупинялося біля столу, Малий заплющував очі, зіщулювався як тільки міг і розпачливо підкорчував ноги. Вони здавалися йому неймовірно довгими й не вміщалися під столом, весь час висувались якраз стільки, щоб Філле й Рулле могли їх побачити.
До всього Малий помітив, що Карлсон знову вовтузиться з "матінкою". Світло саме згасло, запала темрява, але Малий усе ж таки розгледів, як Карлсон висунув "матінку" з-під скатертини й прихилив спиною до столу. І як Філле ще раз блимнув ліхтариком, світло трапило просто у моторошно вишкірені зуби. Знов почулися два приглушені зойки, а тоді швидкий тупіт у напрямку сіней.
Тепер Карлсон заворушився.
— Ходімо,— шепнув він Малому в саме вухо.
Тоді, тягнучи за собою "матінку" на собачому ремінці, жваво, наче їжак, подріботів рачки до кімнати Малого. Малий і собі порачкував за ним.
— Які невчені люди! — сказав Карлсон, зачиняючи двері.— Щоб ото не відрізнити привида від мумії! Це ж так просто!
Він обережно прочинив двері й прислухався до темряви в передпокої. Малий і собі слухав, сподіваючись, що за Філле й Рулле клацне замок у сінешніх дверях. Та дарма. Вони не втекли, бо чутно було звіддалік їхню тиху розмову.
— Не забувай про десять тисяч крон,— сказав Філле.— І знай, що я не дам себе* залякати жодному привидові! [579]
Минула якась хвилина. Карлсон і далі прислухався
— Тепер вони в Юлія Любиказки,— сказав нарешті він.— Гей-гей, треба трошки попоратись!
Він зняв з "матінки" ремінця і обережно поклав її в ліжко.
— Гей-гоп, матінко, аж тепер ти нарешті поспиш! — сказав Карлсон, вкриваючи її та підтикуючи, як мати підтикує дитину. Тоді поманив до себе Малого.— Глянь, правда ж, вона золотко? — сказав він, присвічуючи на мумію ліхтариком.
Малий здригнувся. "Матінка" хоч кого могла перелякати до смерті чорними витріщеними очима, що втупились у стелю, і моторошною посмішкою. Проте Карлсон задоволено поплескав її, тоді натягнув їй простирадло й ковдру ^ж на голову. Потім узяв ще й покривало, що його панна Цап згорнула й поклала на стілець, як приходила віддати Малому на добраніч, і старанно розстелив зверху. "Мабуть, щоб матінка не змерзла",— хихочучи, подумав Малий. Тепер "матінки" не видно було, тільки вимальовувався під покривалом невеликий, довгастий горбик.