Астрід Ліндгрен
Нові пригоди Карлсона, що живе на даху
Переклад Ольги Сенюк
Кожен має право бути Карлсоном
Одного ранку Малий, найменший Свантесонів син, прокинувся й почув, як тато з мамою розмовляють на кухні. В їхньому голосі бриніло чи то обурення, чи смуток.
— Ну, тепер кінець,— озвався тато.— Глянь, що написано в газеті! Прочитай сама.
— Ой леле! — забідкалася мама.— Який жах! Малий швиденько схопився з ліжка. Він теж хотів знати, що там за жах.
І довідався, ще б пак! На першій сторінці в газеті красувався великий заголовок:
ЛЕТЮЧЕ БАРИЛЬЦЕ ЧИ ЯКАСЬ ІНША ПРОЯВА?
А далі писалося:
"Що це за таємнича й дивна річ літає над Стокгольмом? Ті, кому траплялося бачити, як вона кружляла над дахами Васастаду і гула мотором, кажуть, ніби то невеличке барильце або щось подібне до нього. Авіаційна промисловість не знає таких чудних літальних апаратів. Може, це якийсь невідомий іноземний шпигун розвідує наші таємниці? Треба поставити цьому край: спіймати загадкового літуна. А коли виявиться, що то справді якийсь шпигун, його слід негайно спровадити до поліції.
Хто відгадає цю загадку Васастаду? Той, кому пощастить спіймати летючу химеру з мотором, хоч що б то було, одержить десять тисяч крон. Принесіть ту прояву до нашої редакції, і ви відразу одержите гроші". [495]
— Бідний Карлсон,— сказала мама,— тепер люди не дадуть йому спокою.
Малий— схвилювався. Він був і наляканий, і розгніваний, і зажурений заразом.
— Чому Карлсонові не дадуть спокою? Він же нікому нічого не робить лихого. Живе собі в хатці на даху і потроху літає навкруги. В цьому ж немає нічого поганого?
— Ні,— мовив тато,— в Карлсонові нема нічого поганого. Хіба що він трохи... гм... незвичайний.
Авжеж, навіть Малий визнавав, що Карлсон трохи незвичайний. Бо й справді, уявіть собі такого товстенького моторизованого дядечка зі складаним пропелером на спині і пусковим ґудзиком на животі, що живе в окремій хатці на даху. І дуже приятелює з Малим. А Малому Карлсон був навіть кращий за Крістера й Гуніллу, хоч він їх усе-таки дуже любив і грався з ними, як Карлсон, бувало, щезав кудись або не мав часу.
Карлсон вважав, що Крістер і Гунілла — просто нікчеми, і щоразу пирхав, коли Малий заводив про них мову.
— Не згадуй про це казна-що того самого дня, як згадуєш про мене,— казав він.— Я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік у розквіті сил. Думаєш, багато дурних хлопчаків мають такого товариша, га?
— Ніхто не має, крім мене,— відповідав Малий, і щоразу серце йому заливала тепла хвиля радості. Як добре, що Карлсон оселився саме на їхньому даху! Адже весь Васастад був забудований чотириповерховими будинками, такими самими, як той, що в ньому мешкали Свантесони. Яке щастя, що Карлсон трапив на їхній дах, а не на чийсь інший!
Хоч спершу тато й мама не дуже раділи Карлсонові. І сестра з братом також. Ні Боссе, ні Бетан Карлсон [496] не сподобався. Вся родина,— звісно, за винятком Малого,— вважала, що жахливішого, безсоромнішого, нахабнішого й шкідливішого бешкетника, як Карлсон, взагалі годі собі уявити. Та потім вони почали трохи до нього звикати. І врешті майже змирилися з ним, а надто як зрозуміли, що Малому Карлсон потрібний. Адже Боссе і Бетан були набагато старші за нього. То з ким же Малому приятелювати, коли немає брата чи сестри десь такого віку, як він? Звісно, він мав собаку, чудового Бімбо, але навіть цього не вистачало,— Карлсон Малому був таки потрібний.
— І я гадаю, що Малий так само потрібний Карлсонові,— зауважила мама.
Але тато й мама від самого початку воліли якомога тримати Карлсона в таємниці. Вони розуміли, який зчиниться галас, коли, наприклад, про нього довідаються в телебаченні або занадяться репортери й почнуть писати в газеті про Карлсона та його хатку.
— Ха-ха-ха, ото було б весело побачити колись у газеті Карлсона, що нюхає в своїй вітальні букет чудових троянд абощо! — пожартував якось Боссе.
— Ти дурний,— відповів йому Малий.— У Карлсона нема ні вітальні, ні троянд, тільки невеличка кімнатка, повна мотлоху.
Врешті, Боссе й сам знав це. Адже він з Бетан і тато з мамою раз були на даху — один-однісінький раз — і бачили Карлсонову хатку. Вони вибралися туди крізь отвір у даху по драбині, що нею лазить сажотрус, і Малий показав їм, як хитро Карлсонова хатка схована за димарем біля самісінької глухої стіни сусіднього будинку.
Мама трохи злякалася, коли, вибравшись на дах, побачила далеко внизу вулицю. В голові їй запаморочилось, і вона схопилася за димар.
— Обіцяй, Малий, що ти ніколи не полізеш сюди сам,— мовила вона. [497]
Малий спершу обміркував свою відповідь.
— Обіцяю, що ніколи не полізу сюди сам,— нарешті сказав він і тихенько додав: — Хоч, може, часом полечу з Карлсоном.
Якщо мама не почула останніх його слів, то ніхто їй не винен. Бо як можна вимагати, щоб Малий ніколи не навідувався до Карлсона? Вона й гадки не мала, як приємно сидіти в Карлсоновій хатці, повній-повнісінь-кій мотлоху.
"Але тепер усьому буде кінець,— подумав Малий скрушно,— а все через дурних газетярів".
— Скажи Карлсонові, щоб був обережний,— порадиі тато.— Ще встигне потім налітатися. Ви могли б сидіти в твоїй кімнаті, і ніхто б його не побачив.
— Та я вижену його, якщо він бешкетуватиме,— додала мама.
Вона поставила на столі перед Малим тарілку каші і Бімбо теж насипала трохи в мисочку.
Тато попрощався й пішов "на роботу. Тоді виявилося, що й мамі треба до міста.
— Я тільки загляну в бюро подорожей і побачу, чи вони можуть запропонувати нам щось цікаве на час татової відпустки,— мовила вона й поцілувала Малого.— Я скоро повернуся.
І Малий лишився сам.
Сам із Бімбо, з кашею та своїми думками. І з газетою. Газета лежала коло тарілки, і він подеколи кидав на неї оком. Під заміткою про Карлсона вміщено зображення гарного білого пароплава, що приплив до Стокгольма й тепер став на рейді в Стремені. Малий глянув на нього уважніше. Ох, який гарний! Малий залюбки подивився б на нього насправді й поплавав би на ньому!
Він намагався дивитись тільки на пароплав, та його погляд уперто вертався до того осоружного заголовка:
ЛЕТЮЧЕ БАРИЛЬЦЕ ЧИ ЯКАСЬ ІНША ПРОЯВА?