— А ми своїх товаришів так і покинули, — раптом засміялась вона, виходячи по східцях і помахуючи рукою до своєї подруги, що шукала її по залі всім своїм круглим плескуватим лицем.
— А де ж ваш товариш? Ми повинні всі перезнайомитись і сісти за один столик, — рішуче сказала вона і повела його просто до своєї подруги.
— От, Мері, дозвольте вам появити. Мсьє... О, а як ^кє вас звати?
Дійсно, про це вони й забули спитатися одне в другого.
— Петро Вишнятинський, — злегка вклонився Петро. — Себто, коли хочете, П'єр Вишнятинський.
— О, ні, Петро краще. П'єр — банально. А це — Мері Сміт, моя товаришка.
Петро й Мері потисли одне одному руки. —А ви ж як зветеся? — з усміхом спитав Петро зо-лотяву.
— Ах, правда! Я — Мабель Джонсон. Із Кентуккі. Ми машиністки при американській Торговельній комісії. А де ж ваш товариш? Він не зник?
0, ні, товариш не зник. Стрункенький, елегант-
ненький, він рівненько стояв збоку і напружено ждав,
не зводячи очей з товариства. І як тільки Петро кивнув
йому, так він умент і підійшов. Петро хитнув на нього
золотявій і сказав:
— Оце він. Мій товариш. Кіндрат Сліпчук. — Золо-тява з ясною посмішкою подала йому руку. Кіндрат ґалянтно потис її (о, на ґалянтність його просто мама родила!) — так само обернувся до Мері й теж міцнень-ко потис, що пальці й Мабель, і Мері аж позлипались, але вони ані скривились.
— Ну, а тепер танцювати! — весело труснула головою золотява. — Чуєте: вже музика.
Мері на відповідь мовчки, з доброю посмішкою піднесла їй до лиця свою руку, на якій був крихітний годинничок на ремінці. Але золотява й подивитись не схотіла.
— О, година мене ні трішки не цікавить! Мсьє Петро, не гаймо часу!
1, схопивши його за руку, вона бігом потягла його
до сходів, озираючись і сміючись.
Петро не встиг і оком кліпнути до Кіндрата, щоб якось помогти йому в його трудній ситуації. Та Кіндрат зразу дав собі раду.
— Я погано балакаю по-французькому, мадмуа-зель, — рішуче, категорично, але не забуваючи за ґалянтність, сказав він. (Отож, мовляв, знай і не чіпляйся.)
Але Мері весело засміялась і сказала:
— Я теж.
— О! — зрадів Кіндрат. — Так ходімте танцювати! Мері ще веселіше засміялась, охоче хитнула йому
головою і пішла вниз. Розуміється, Кіндрат охочіше пішов би з тою золотявою танцювати, але... із золотя-вою вже кінець, Панько, бестія, захопив уперед.
Але коли обидві парочки зійшлися на ґалерійці після танцю, Мері знову піднесла до Мабель руку з годинником і по-англійськи сказала:
— Вибачте, Мабель, я бачу, що вам сьогодні цікаво...
— Дуже цікаво! — буйно мотнула головою Мабель.
— Та це видно. Але ви самі знаєте, що нам треба бути дома. А вже дванадцята година.
— Дванадцята?! — з комічним жахом скрикнула Мабель і глибоко зітхнула. Ну, що ж, — по-французькому додала вона. — Треба їхати додому. Нема ради.
І повільно простягла до Петра руку. Він обережно взяв і не зразу випустив. А Мабель і не хапалася видирати її.
— Ну нічого! — прошепотіла вона вголос по-змовницькому, — ми завтра знову зустрінемося тут і дотанцюємо. Правда?
— З радістю, — сказав Петро. — Але ми теж ідемо додому. Може, як дозволите, ми провели б вас?
— О, ні! — якось занадто живо й немов аж злякавшись, скрикнула Мабель, і тут же, щоб замазати цей тон, додала спокійніше:
— Ні, ні, проводжати нас не треба. Дякую дуже. Але завтра приходьте сюди. О десятій. Добре? Точно? Гаразд. До завтра!
Розуміється, в такому разі Петро й Кіндрат навіть до роздягальні з ними не пішли. Але коли дівчата відійшли вже кроків на п'ять, Петро раптом щось згадав і метнувся за ними, кинувши Кіндратові:
— Почекай. Я зараз.
І, обминаючи гарсонів та парочки, він швидко почав доганяти подруг. Опинившися зовсім ззаду їх, він тихенько сказав над вухом золотявої:
— Мадмуазель Джонсон!
Вона рвучко обернулась і, зустрівши його лице, здивовано й радісно, наче давно-давно не бачилися, скрикнула:
— О, мсьє Петро!
— Вибачте, будь ласка, я на одну хвилиночку. Хочу вам дещо сказати.
— Одну хвилинку, Мері! — кинула золотява і зараз же ступила вбік. — Ну? — з цікавістю і немовби аж трошки хвилюючись, підвела вона до нього лице.
Петро з легким замішанням кашлянув.
— Та, власне, нічого серйозного. Але я думав, що повинен вам це сказати. Річ у тому, що я розумію по-англійському. Отже, може, ви часом щось таке між собою по секрету...
— Ви розумієте по-англійському?! — вражено і радісно скрикнула вона. — О, як це чудово! О, як це, знаєте, надзвичайно чудово! Все, все розумієте? І балакаєте?
— І балакаю, — по-англійському відповів Петро.
— І коли я навіть швидко-швидко почну говорити, то й це ви зрозумієте? — теж по-англійськи й навмисне швидко проторохтіла вона.
Петро всміхнувся.
— Якщо можете ще швидше, то все одно всі секрети зрозумію...
— О-о, — аж проспівала Мабель, широко вражено дивлячись на нього (чого вона, власне, так була вражена, чого це було так "надзвичайно чудово", що він розумів по-англійському, це було незрозуміло).
— Ну, ви дуже-дуже добре зробили, що сказали. Це дуже по-джентльменськи з вашого боку. Ви дуже милий!
І вона, простягнувши йому руку, сильно потисла його пальці, кивнула головою й попрямувала до Мері.
Петро посміхнувся п'яненьким усміхом, зачесав пальцями волосся і помалу вернувся до Кіндрата.
— Ну, братіку, — зараз же зустрів його той рішучим і вимогливим тоном, — тепер ти мені розкажи, що це за панни? Як ти до них підсапався?
Петро сів, машинально сьорбнув із чиєїсь склянки пива, гидливо скривився і... засміявся. Потім непоро-зуміло просто в лице подивився Кіндратові й знизав плечима.
— Ні чорта не розумію! Віриш?
— Це мені без надобності. Ти мені, кажу, розкажи докладно, як це все вийшло.
Петро не слухав його і розгублено, непорозуміло водив очима по залі, по столиках, по людях. Наче тільки що Кіндрат отут його розбудив.
— Та, Петре! Не валяй дурня. Ну? Що воно за дівчата?
— А я знаю? — знизав плечима Петро і знову дурнувато засміявся.
— Е, брат, та ти, я бачу, хильнув чогось. їдьмо додому, може, дорогою протверезишся. Вставай.
Петро, сміючися, слухняно встав і пішов за Кіндратом. Вийшовши з дансинґу, Кіндрат сміливо підкликав автомобіль. Іншим разом він би цього не дозволив собі, знаючи, що Петро почав би лаятися за марнотратство.