Повертаючись назад, Нормап заїхав до колонки заправитися. Сьогодні бензин видавав не вбивця, але Норман бачив його: чолов'яга стояв у конторці й пив содову воду.
— До котрої години ви працюєте? — поцікавився Норман.
— Влітку до десятої,— відповів черговий. Норман майже невідривно дивився у прочинені двері конторки.
— Дякую, досить,— сказав він, уперше посміхнувшись після вчорашньої зустрічі з тим чоловіком, яки і і у цю мить стояв за прочиненими дверима.
Подзвонив Еллен уже з дому. В його голосі відразу ж забриніли занепокоєні, вибачливі нотки, а вона діймала його своєю мовчазністю.
— Авжеж, пам'ятаю, добре пам'ятаю, ти говорила, що не бажаєш мати нічого спільного з людьми, яким не довіряєш,— мимрив вій безпорадно,— і тепер ти не хочеш, тобі не хочеться...— Норман замовк. У його уяві постав її образ, примарпий і чужий. Невже вона тлк нічого й не скаже? Скільки вони вже знають одне одного?
— Ми ж побачимося ще з тобою?
— Звичайно,— відповіла вона неохоче.— Але, я гадаю, тобі слід було б відпочити. Сходи до лікаря. Мені здасться, з тобою не все...
— Ні, зі мною все гаразд,— сухо обірвав її Норман. Вона, немов приголомшена його тоном, мовчала.
— Коли ми зустрінемося? Завтра? — почав Норман, але схаменувся.— Ні, не завтра. Я ж зовсім забув... У мене на завтра...
— А чим ти будеш зайнятий завтра?
— Пробач, завтра я маю закінчити одну справу. Тоді до післязавтра? Чи, може, мені краще спершу подзвонити?
— Можеш подзвонити,— відповіла Еллен з холодною чемністю. Навіть на відстані Норман відчував її зневагу до нього, до тієї сили, яка відривала його від неї і якій він не міг опиратися. На очі йому набігли сльози.
— То я подзвоню.—Кладучи трубку, він подумав, що, може, вже ніколи не побачить її, і все ж від нього вже ніщо не залежало.
Наступного вечора Норман знову поїхав за місто. Нін уже вгадував вивіски, ферми, будинки, бічпі дороги. Під заднім сидінням машини, на днищі, лежали невеликий пакунок з харчами, дві ковдри і стара гасова лампа, яку він розшукав на горищі. Коли він під'їхав до колонки, була вже майже десята година. Серце, як божевільне, калатало в грудях, та це не лякало Нормана. Він знав, що тіло пе підведе, що він зможе керувати ним так само, як оце керує автомобілем. Тільки коли з остраху або відрази Норман намагався думати не про вбивцю, а про щось інше, його переповнювало почуття вини, таке глибоке й пекуче, якого він не зазнавав ніколи в житті. А тепер, коли усе було вже сплановане й приготовлене заздалегідь, він не відчував ніякої вини. Норман пригасив фари, поставив машину на виїзді від колонки і став чекати. Кущі трохи прикривали його машину. Ось і молодик, він ніс у конторку ящик із порожніми пляшками з-під содової. Норман чекав. Жодного разу він ще не відчував такої необмеженої свободи дії, дії без ніякої відповідальності. Цікаво, чи й той тип і його обидва приятелі теж відчували таку солодку п'янку свободу того похмурого дня шістнадцять років тому... На колонці погасили світло. Норман легко розпізнав убивцю, він був вищий за другого заправника і ступав спроквола, важко, ніби його зморила спека чи робота. "Як самовдоволено він іде",— подумав Норман. Обидва заправники пішли до своїх машин і майже одночасно хряпнули дверцятами. Той другий від'їхав одразу, а вбивця затримався, припалюючи сигарету. Він кинув сірника на гравій. І Норман криво посміхнувся, пригадавши цей жест.
Норман натис на газ і випередив заправника, коли той уже збирався виїхати на дорогу, потім вихилився з машини і замахав рукою в сліпучому світлі фар.
— Що тобі треба? Ми вже закінчили роботу,— прокричав заправник. Але Норман уже вийшов з машини.
— Щось негаразд із моїм авто. Треба негайно полагодити.
Заправник вилаявся, викручуючи кермо, заревів мотор, і машина нетерпляче позадкувала по гравію.
— Гей, стривай, обережніше на поворотах.— Норман витяг з кишені пістолет і наставив у відчинене віконце машини. Тепер той заправник був безпорадний. Він побачив пістолет, і його обличчя зразу обвисло. Наче він чекав цього. У Нормана серце мало не вискакувало з грудей, і власні слова долітали до нього, немов промовлені на відстані.
— Я хочу поговорити з тобою. Нічого тобі не зроблю. Ану пересідай у мою машину.
Заправник не зрушив з місця. Норман чув, як він ковтнув слину.
— Ти впізнав мене того дня? — спитав Норман. Але погляд заправника прикипів до пістолета.
— У нас немає грошей,— проказав він хрипко.— Самі дрібняки. Ми заробили сьогодні лише... лише нещасних чотири долари...
— Грошей мені не треба. Вилазь. Сідай у мою машину.
Заправник сіпнувся, потім завагався. Тишу порушувало тільки комашине дзижчання.
— Не треба грошей? — перепитав він після хвилинної паузи.
Норман сів поряд, і вони рушили. Машина тихо посувалася по ґрунтовій дорозі, хитаючись на вибоїнах.
— Дома на мене чекають,— обережно почав заправник,— жінка й діти.
Норман не відповів. Коли порівнялися з хиясею,— Норман засвітла позначив це місце ганчіркою на узбіччі,— наказав звернути 3 дороги і їхати крізь зарості путівцем. По кабіні зашкребло гілля.
— Слухай, я не знаю, чого ти хочеш,— знову почав заправник, схилившись над кермом,— але я, я... чому б тобі не взяти на це когось іншого, не мене... Моя дружина... вона...
— Я тобі нічого не зроблю,— відповів Норман. Його трохи збентежив переляк заправника. Норман сподівався, що він залишиться таким самим, яким був іпістнадцять років тому — холодним і розсудливим, без ніяких емоцій.— Я хочу лише поговорити з тобою, хочу дізнатися правду від тебе. Де ти був шістнадцять років тому?
Норман спостерігав за його спітнілим обличчям. Яке неприємне, перелякане обличчя, хоча замолоду воно й не було таким відворотним, це напевно.
— Я... я не знаю,— промимрив заправник.
— Будь ласка, спробуй пригадати,— порадив Норман.— Як тебе звуть?
— Камсрон,— одразу відповів заправник.— Мене тут всі знають. Слухаіі, що тобі треба від мене? Я не знаю тебе. Пістолет — не іграшка...
— Я тебе не чіпатиму,— тихо запевнив його Норман.— Скажи тільки, де ти був шістнадцять років тому.
— Ми переїхали з Кентуккі, спочатку я, а потім уже й мої батьки,— Він знову з зусиллям ковтнув слину.—Тоді мені було років двадцять. Мабуть, так. Слухай, ти певно, розшукуєш когось іншого. Тобто, мепі здається, що ти маєш на увазі когось іншого.