Й за тими місцями я сумував —
Голгофою суму й любові,
Де ніс свого юнацтва хрест
І мій вінок терновий.
Хотів я ридати там, де колись
Доводилося ридати,
Любов до вітчизни — зветься в нас
Це почуття дурнувате.
По суті — це хворість; і ми на цім
Довго спинятись не будем.
Сором'язкий я з натури і ран
Своїх не показую людям.
Мені огидні ті людці,
Що, наче сліпці біля брами,
Показують свій патріотизм
З його всіма болячками.
Ну й що ж, безсовісні жебраки?
Чи з того на гріш приваби
Та популярності здобули
Менцель і всі його шваби?
Моя богине, сьогодні я
Справді занадто нудьгую;
Я трохи стомився, але дарма —
Зараз себе підлікую.
Авжеж, я стомився, та можеш ти
Чаєм мене підсвіжити,-
І, правду сказати, добре було б
У склянку рому підлити".
XXV
Богиня заварила чай,
Ром влила для звичаю,
Але сама той ром пила,
Як водиться, без чаю.
Чоло схилила на плече
Вона мені, холщову
При цьому зім'явши корону свою,
І так почала розмову:
"Мене не раз страхало те,
Що ти чуття свої свіжі
Так довго з французами витрачав
В отім аморальнім Парижі.
Ти там тинявся і не мав,
На лихо, біля себе
Німецького щирого видавця,
Що був би ментором в тебе.
Нелегко жити серед спокус.
В Парижі блукає чимало
Недужих сильфід, і спокій душі
Згубити там легко стало.
Не їдь туди, лишайсь у нас,
Забудь спокуси нечисті,
Ти знайдеш безліч тихих розваг
У нашому товаристві.
Лишайся в Німеччині, тут тобі
Краще тепер буде жити;
Ми йдем вперед, ти, певно, й сам
Значний прогрес помітив.
Цензура легшає щодня,
Гофман — добріший дитини,
Не буде різати він уже
Твої "Подорожні картини".
Ти теж постаршав і м'якший став,
Поступишся, де треба,
І навіть немила старовина
Милішою буде для тебе.
Що нам в Німеччині важко жилось —
Це перебільшення зримі.
Від рабства ми самогубством могли
Рятуватись, як в древнім Римі.
Свободу думки маси у нас
Безмежну і повну мали,
Обмежень зазнавали лиш ті,
Що десь там щось друкували.
Сваволя? Її не знали ми!
Без постанови влади
Ми й демагога не зняли б
З державної посади.
Ні, так погано в нас не було,
Траплялися дрібниці,
А з голоду ще ніхто не вмирав
У нас, в німецькій в'язниці.
Багато гарних прикладів я
З минулого можу навести
Покори і віри, не те що тепер —
Лиш сумніви та протести.
Умовної волі практичний вік
Винищить швидко мрії,
Що ми у серці плекали, святі
І чисті, мов сон лелії.
Погасне, вже погасать почала
Поезія наша багата.
З усіми князями скоро помре
І маврський князь Фрейліграта.
Онук буде пити та їсти, але
Не в цій тишині скам'янілій.
Гряде вистава вельми гучна,
Кінець прийшов для ідилій.
Коли б ти мовчав, я книгу судьби
У дзеркалі чарівному
Тобі одкрила б,— майбутні часи
Ти міг би побачити в ньому.
Нікому в світі — тільки тобі
Хотіла б я показати
Майбутнє твоєї вітчизни, але
Не вмієш ти мовчати!"
"О ні, богине! — образивсь я,-
Мовчатиму, як домовина!
Німецьке майбутнє ти мені
Будь-що показати повинна!
Яку призначиш ти сама,
Я можу клятву дати —
І що? побачу, з тим помру,-
Кажи, як присягати?"
Вона звеліла мені: "Поклянись,
Як Авраамові клявся
Єлеазар, коли він уже
В дорогу підперезався.
Туніку мою підніми, й поклади
Мені на стегна руку,
І поклянись весь вік мовчать
В розмові, як і в друку".
Велична мить! Я знову вдихав
Забутий дух святині,
Коли на прабатьківський кшталт
Складав свою клятву богині.
І я туніку її підняв,
І, положивши руку
На стегна їй, мовчати поклявсь
В розмові, як і в друку.
XXVI
Богиня почервоніла з лиця —
Здавалось, що в корону
Їм ром ударив,— вона почала
З дуже скорботного тону:
"Я бачила Гамбурга перший день,
То ж роки мої вже не ранні.
На Ельбі мати моя була
Царицею тарані.
Carolus Magnus мій батько звавсь,
Монарх у великій славі —
Могутніший і мудріший він був,
Ніж Фрідріх у прусській державі.
В Аахені трон стоїть, на якім
Мій батько коронувався,
А трон, на якому вночі він сидів,
Матусі у спадок зостався.
Від матері я дістала його,
Ця мебля в мене і нині.
Її я й Ротшільду не віддам
За повні золота скрині.
Дивись, аж он в кутку стоїть
Стареньке крісло; побила
Подушку міль, і вже шкура давно
На спинці його струхліла.
Але подушку підніми
Правицею своєю —
Ти круглу дірку побачиш там
І горщика під нею.
Чарівний горщик — в ньому киплять
Магічні сили могутні.
В ту дірку голову встроми —
І зразу побачиш майбутнє.
Майбутнє Німеччини вочу
?Зможеш ти лицезріти,
Але не лякайся, коли воно
Буде дуже смердіти".
Сказала з посміхом вона,
Мовляв, чи я не зблідну?
Але я сміливо пішов
І встромився в ту дірку огидну.
Що? я побачив там — не скажу,
Хоч як би кому не кортіло,
Сказати можу лиш одне —
Боже, як там смерділо!
І як не вивернуло тебе,
Коли почув отой дух ти —
Прелюдію смороду, що злилась
В суміш капусти і юхти?!
Потому, о боже, сморід піднявсь
Такий, що я повірив,
Що вигрібати враз почали
Всі тридцять шість сортирів.
Те стерво, що вже давно згнило
І лиш історично воняло,
Воно останні з своїх отрут,
Півмертве, випускало.
І навіть привид пресвятий,
Той труп у вічній обнові,
Що з безлічі людей і держав
Висмоктав досить крові,
Він ще раз хотів зачумити весь світ —
Людей, поля і дере?ва;
Смердюча й страшна виповзала черва
З його огидного чрева.
Був кожний гробак — новий вампір,
І знову трупом смерділо,
Коли рятівний кіл йому
Огидне пронизував тіло.