Віра. Як давня богиня, що клала в огонь дитя земної жінки , Іцоб зробити його безсмертним.
Євгенія. Хіба є така мука? О, як я її розумію... І напевно, рідна мати боялась і не хотіла...
Віра. Так... одного разу вона побачила це і злякалась... і відняла дитину в богині.
Євгенія (підводиться схвильована, про себе). А я ж сама... я ж сама штовхнула його до неї... А що, коли він... коли його знову потягне в дім, де він народився... Та й куди ж йому більше іти, якщо я...
Віра (стривожена, теж підводиться). Що з вами, Євге-йіє? Що ви почули? Ні, він спить.
Євгенія (бере Віру за руку). Ви були дома, коли він приходив? Що він казав, чи дивився навколо?
Віра. Дуже мало. Спочатку він був непритомний.
Євгенія. Непритомний... Не маючи де схилити голову
Віра. Але потім, коли я перев'язала йому рану... він зовсім очуняв... Розмовляв зі мною... підвівся, розглядав кімнату... яка йому дуже подобалась.
Євгенія. Ось вона, кара...
Віра (згадавши). Він казав, що немов бачив уже колись цю кімнату. Навіть згадав, що в ній були скляні двері на веранду і в сад,— а вони ж дійсно є, тільки завішені килимом, для маскування.
Євгенія. Материн дім! Він же знову захоче його побачити! Знову. Яка це страшна влада... (Ламає руки.) Даремно ж я купала його в огні. Даремно...
Лена (підходить до вікон і розсовує важкі завіси. Починає розвиднюватись). Вже скоро день! Світає...
VI
Тихий стук в двері, і зараз же по тому входить радісно схвильований
Дрозденко.
Дрозденко (стиха, але збуджено Євгенії). Як добре, що ви тут. Ну, як він? Спить?
Віра. Так, тепер міцно спить. Я дала йому крапель.
Дрозденко. Нехай спить, ще рано. Якби ви знали, Євгеніє! Це ж був він, Орест! Пам'ятаєте, я розказував вам вчора про льотчика, що летів у відпустку і збив чотирьох німців? Це ж був він, Орест. Зараз про це тільки й розмови на аеродромі. Та ось і чемодан його, весь пробитий...
Євгенія. Орест? Він! Господи! Яке щастя! Любий, чудесний, мій хлопчик! (Раптом згадавши.) Але ж я (хитається)...
Дрозденко (зляканий, підтримує її). Що з вами! Заспокойтесь... Ну, чи можна ж так хвилюватись... Дайте води. Дівчата клопочуться.
; Є.вт е н і я. І я не повірила... і зустріла його так безсердечно... Ревнощі, низькі ревнощі до тієї жінки засліпили мені очі... За що? За що я образила його, відважного, великодушного, що віддав свою кров за Вітчизну... Немає... немає прощення за це.
Дрозденко. Та годі-бо, заспокойтесь, це ж зовсім не так. Дівчата стоять розгублені, не знаючи, що робити.
Лена (з склянкою води). Заспокойтесь... випийте.
Євгенія. Не треба! (Відштовхує склянку.) Не треба нічого... У мене немає навіть крові, щоб віддати йому взамін. Я піду... Прощайте. (Іде, хитаючись, до дверей.) Не повірила ні йому... ні собі... він же був мій! Як же я могла не повірити вогню, що сама, що сама в ньому запалила! Прощайте.
Дрозденко (суворо). Стійте. Як вам не соромно!
Євгенія*. Пустіть! Це моя провина, і я сама буду страждати за неї.
Дрозденко (бере її за руки). Нехай провина, але чого ж тікати від правди? Та й яка провина? Якщо навіть ти була винувата одну хвилину, то правдива все життя! Це ж була тривога твого серця, нічна тривога, і годі! Та хіба одна най-темніша ніч може загасити сонце? Дивись, воно вже сходить, знову сходить переможе, як правда.
Євгенія сідає, закривши обличчя руками. Віра знову вмощується біля її .ніг. Віра. Ну,, годі-бо, моя дорога, моя рідна.
Зовсім розвиднілось.
VII
Міцний стукіт у двері. Дрозденко. Що таке? Хто це сміє так стукати!
Входять Любовицька і Івлєв. Любовицька в розкішній довгій чорній сукні і манто, тримається з підкресленим апломбом. Івлєв, навпаки, хмурий •і почуває себе ніяково.
Любовицька (окинувши поглядом присутніх, гучно і впевнено). Де Орест? Де мій син?
Євгенія підводиться. Віра пригорнулась до неї, немов шукаючи захисту. Лена відступає до алькова. Хвилина мовчання.
Любовицька. Я питаю, де мій син? Мені сказали, що він спинився в цьому готелі і в цій кімнаті. А між тим тут якесь зборище. Дивно! Юліан Лаврентійович, спитайте, будь ласка, ви, мені ці лвди не відповідають.
Дрозденко (суворо). Насамперед прошу вас не робити галасу. Якщо ви прийшли в чужу квартиру, то тримайте себе пристойно.
Любовицька. Що таке? Це квартира мого сина, а чого тут треба вам і іншим, я не знаю.
Дрозденко. Цю квартиру знайшов для вашого сина я, після того, як ви не пустили його до себе.
Любовицька. Мій син дорослий, і йому не потрібна ваша опіка.
Віра. А ваша ще менше!
Любовицька. Я бачу, тут ціла змова. Цій жінці не досить відняти у мене сина. Вона підбурює дочку проти матері.
Віра. І я, і Орест знаємо лише одну матір. Він знає її давно, я ж знайшла її сьогодні. (Обіймає Євгенію.)
Любовицька. Надзвичайно зворушливо! Цій згоді я можу лише радіти. Але сина я вимагаю і буду вимагати. Юліан Лаврентійович, запропонуйте всім цим людям вийти!
Івлєв. Навпаки, я вважаю, що ми самі повинні вийти звідси.
VIII
Любовицька (дуже гучно). Можете йти, але я знаю, що робити!
Розсувається завіса алькова і виходить вдягнений, вмитий і цілком опритомнілий Орест. Спинившись в просвіті завіси, він якусь хвилину оглядає присутніх. Усміхнувшись привітно Лені, що стоїть найближче до нього, він простягає потім обидві руки до Євгенії.
Орест. Мамо! (Іде рішуче до неї з простягнутими руками.)
Любовицька (кидається напереріз і спиняє Ореста, вхопивши його за руку). Орест! Орест, мій син! Хіба ти не пізнав мене, твою матір. Мене, чия кров тече в твоїх жилах!
Орест. Ця кров витекла з моїх жил учора, коли я лежав біля вашого порога.
Любовицька. Це ж і твій поріг, Оресте! (Картинно падає навколішки.) Невже ж ти відштовхнеш свою матір, що так тебе любить? Невже'ж ти не повернешся в дім, в якому ти народився!
Віра (виступає вперед). І з якого ви вигнали його вчора, коли він прийшов до вас знесилений, хворий шукати притулку і ласки!
Любовицька (швидко підводиться). Так! Я помилилась, я не знала, що це був він, кого я так палко жадала! Я спокутувала цей гріх, я омила його сльозами! А ось вона — вона, ця друга! Вона вигнала його з дому, знаючи, хто він! Він теж прийшов до неї знесилений і хворий, шукаючи ласки й притулку. Але вона вигнала його, бо чужа, а не рідна, бо не вміє любити серцем!