Ніч у Лісабоні

Страница 8 из 68

Эрих Мария Ремарк

Шварц кивнув.

— У Мюнстері і в Оснабрюку, 1648 року. Після тридцяти років війни. Як знати, скільки триватиме нинішня!

— Якщо і далі так піде, то недовго, — промовив я. — Німцям потрібно було всього чотири тижні, щоб завоювати Францію.

Тут підійшов офіціант і заявив, що ресторан закривається. Всі відвідувачі, окрім нас, уже розійшлися.

— А тут поблизу нема якогось закладу, ще відкритого о цій порі? — спитав Шварц.

Офіціант пояснив, що Лісабон не з тих міст, де і вночі вирує життя. Та коли Шварц дав йому на чай, той пригадав один такий заклад, таємний, — сказав він, — російський нічний клуб.

— Дуже елегантний, — підкреслив офіціант.

— А нас туди впустять? — поцікавився я.

— Звичайно, шановний пане. Я хотів сказати, що там бувають дуже елегантні дами. Всіх національностей. Німкені теж.

— До котрої години той клуб відкритий?

— Поки бувають клієнти. До самого ранку. Тепер там завжди багато відвідувачів. І німців теж багато, шановний пане.

— Яких німців?

— Просто німців.

Грошовитих?

— Звичайно, з грішми. — Кельнер посміхнувся. — Ресторан той не з дешевих. Але там є чим розважитись. Ви не могли б там сказати, що вас направив Мануель із цього бару? Тоді вас більше ні про що не спитають.

— А хіба там треба давати про себе якісь відомості?

— Ніяких. Портьє запише вас на якесь вигадане прізвище як члена клубу. Лише формально.

— Гаразд.

Шварц заплатив по рахунку. Ми пішли вниз вулицею з численними сходинками. Безбарвні будинки спали, притулившись один до одного. З вікон чути було, як зітхають, хроплять і дишуть люди, у яких немає жодних турбот із паспортами. Наші кроки лунали гучніше, ніж удень.

— Світло, — мовив Шварц. — Воно і вас так приголомшує?

— Так. Ми ще не одвикли від затемненої Європи. І тому здається, наче його забули вимкнути і за якусь мить почнеться повітряний наліт.

Шварц зупинився.

— Ми одержали світло в подарунок, бо в нас є щось від Бога, — несподівано патетично мовив він. — А тепер змушені ховати його, бо ми вбиваємо в собі ту частку Бога.

— Наскільки я обізнаний з міфом, нам вогонь не подарували, а Прометей украв його, — зауважив я. — За те боги заповіли йому цироз печінки. Це, як мені здається, навіть більше пасує до нашого характеру.

Шварц поглянув на мене.

— Я давно вже відмовився від іронії. І від страху перед високим стилем теж. Коли людина іронізує і боїться, вона прагне применшити, принизити речі.

— Може й так. Але хіба годиться, ставши віч-на-віч з неможливим, говорити: це неможливо? Хіба не краще його применшити і таким чином заронити в душі хоч рісочку надії?

— Ваша правда. Даруйте мені. Я забув, що ви і досі втікач. А хто в такому стані має час думати про пропорції?

— А ви хіба вже не втікаєте? — запитав я.

Шварц похитав головою.

— Вже ні. Я вдруге повертаюсь назад.

— Куди? — здивувався я. Я не міг повірити, щоб він ще раз поїхав до Німеччини.

— Назад, — відповів він. — Потім я поясню вам це.

3

Нічний клуб виявився типовим російським білоемігрантським закладом, які після революції 1917 року відкрилися по всій Європі від Берліна до Лісабона. В них всюди однакові офіціанти, що колись були аристократами, однакові хори з колишніх гвардійських офіцерів, такі ж високі ціни і така ж меланхолійна атмосфера.

В них повсюди однакове матове освітлення, на яке я й розраховував. Німці, про яких нам говорив офіціант, звичайно, емігрантами не були. То, очевидно, були шпигуни, співробітники посольства та чиновники берлінських фірм.

— Ці росіяни влаштувалися краще, ніж ми, — сказав Шварц. — Щоправда, вони опинилися в еміграції на п'ятнадцять років раніше за нас. А п'ятнадцять років нещастя — це вже багато, вони збагачують досвідом.

— Росіяни являли собою першу хвилю еміграції, — зауважив я. — їм ще співчували, їм давали дозвіл на роботу і документи. Нансенівські паспорти . Коли ж прийшли ми, вся благоліпність світу була витрачена. Ми стали обтяжливі, як терміти, і майже не знайшлось людей, які б підняли за нас свій голос. Ми не маємо права ні працювати, ні існувати, і ще й досі не маємо ніяких документів.

З тієї хвилини як ми сіли в ресторані, я почав нервувати. Причиною цього, очевидно, було закрите приміщення і штори на вікнах, усвідомлення того, що там мають бути німці, а також те, що я сидів далеко від дверей і при потребі не міг втекти; я звик сидіти всюди поближче до виходу. Нервував я й тому, що тепер уже не бачив пароплава. Як знати, чи не зніметься він з якорів уночі, раніше об'явленого часу.

Шварц, як видно, помітив мій стан. Він сунув руку в кишеню і поклав передо мною обидва квитки на пароплав.

— Заберіть їх. Я не работорговець. Беріть квитки і йдіть собі, якщо хочете.

Присоромлений, я поглянув на нього.

— Ви невірно зрозуміли мене. Я ще маю досить часу. Скільки завгодно.

Шварц нічого не відповів. Він мовчки чекав. Я взяв обидва квитки і сховав собі в кишеню.

— Я сів на поїзд, який раннім вечором мав прибути в Оснабрюк, — повів далі він, ніби нічого й не сталось. — І тут на душі в мене стало так, наче я тільки тепер переступив кордон. Усе, що я бачив досі, здавалось мені чужим, навіть Німеччина. А тут поступово заговорило кожне дерево. Я знав села, повз які ми проїздили, — колись іще школярем я з товаришами мандрував у тих місцях; бував там і з Гелен у перші тижні нашого знайомства; я любив ті краєвиди, так само як любив своє рідне місто з його будинками і садами.

До того часу все, зв'язане з Німеччиною, викликало в мене огиду; воно уявлялось мені як абстрактна суцільна брила. Те, що сталось у минулому, все в мені паралізувало, змусило скам'яніти, і я ніколи не відчував потреби, ба навіть боявся аналізувати його чи деталізувати. А тут несподівано заговорили речі, які, хоч були часткою Німеччини, але нічого спільного з моїм нещастям не мали.

Ландшафт не змінився. На тлі надвечірнього неба, як і раніше, височіли церковні вежі, так само вкриті ніжною зеленню мідного окису; ріка, як і завжди, відбивала небо. Вона нагадала мені часи, коли я там вудив рибу і мріяв про пригоди в чужих краях, —— пізніше я їх пережив, але зовсім інакше, ніж уявляв собі колись. Метелики та бабки на луках і схили над річкою, порослі деревами та луговими квітами, не змінились, вони лишились такими ж, як і в дні моєї юності, і в них була моя юність — похована, якщо мені так хотілось думати, чи збережена, якщо я по-іншому захочу підійти до цього.