Він розсміявся.
— Але ж якщо вас шукатимуть, біля табору буде найнебезпечніше.
— Якщо мене шукатимуть, то в Марселі для мене небезпечніше, ніж тут. Мене сподіватимуться там, а не тут. Дайте нам дозвіл на один тиждень. За цей час ми встигнемо підготуватись до походу через Червоне море.
— Через Червоне море?..
— Є такий вираз у мові біженців. Ми живемо, наче євреї після виходу з Єгипту: за нами — німецька армія і гестапо, обабіч — море французької та іспанської поліції, а перед нами — обітована земля Португалія з портом Лісабоном, що відкриває шлях до ще обітованішої землі за океаном.
— У вас є американські візи?
— Ми їх дістанемо.
— — Ви, здається, вірите в чудеса.
— Мушу вірити, бо вибору в мене немає. До речі, одне таке чудо сталося й сьогодні.
Шварц подивився на мене з усмішкою.
— Дивна штука, яким обачливим стаєш, коли тобі скрутно. Адже я точно знав, чому саме сказав останнє речення, чому перед тим підлестив префектові, порівнявши його з Богом. Мені треба було дістати короткотерміновий дозвіл на перебування в даній окрузі. А коли можеш розраховувати тільки на інших, то стаєш психологом, який абсолютно все враховує, навіть коли сам уже ледве дихає від напруження.
Шварц помітно заспокоївся.
— Я скоро закінчу, — сказав він. — Ми й справді дістали дозвіл на перебування в тому районі на один тиждень. Я стояв біля брами табору, чекаючи Гелен. Було вже надвечір. Сіяв дрібненький дощик. Разом із Гелен вийшов лікар. Я бачив, як вона деякий час розмовляла з ним, не помічаючи мене. Вона говорила енергійно, обличчя її було жвавішим, ніж звичайно. У мене було таке враження, ніби я з вулиці зазираю до кімнати і ніхто про це не знає. Згодом Гелен помітила мене.
— Ваша дружина дуже хвора, — сказав лікар, звертаючись до мене.
— Це правда, — докинула Гелен, сміючись. — Мене звільнять, щоб покласти до лікарні, а там я помру. Точнісінько так, як і домовлено.
— Дотепи тут ні до чого! — суворо сказав лікар. — Вашій дружині справді треба лягти до лікарні.
— Чому ж її досі туди не вмістили? — спитав я.
— До чого всі ці балачки? — втрутилась Гелен. — Я не хвора і до лікарні не піду.
— Ви можете вмістити її до лікарні? — спитав я лікаря. — Але так, щоб вона там була у безпеці.
— Ні, — трохи подумавши, відповів він.
Гелен засміялася знову:
— Та звичайно ж, ні. Що це ви затіяли таку дурну розмову! Адьє, Жан!
Не чекаючи мене, Гелен пішла по дорозі. Мені хотілося спитати лікаря про її хворобу, але я не встиг. Він розгублено глянув на мене, тоді хутко крутнувся на місці й попрямував назад до табору. Я пішов слідом за Гелен.
— Паспорт у тебе? — запитав я її.
Вона ствердно кивнула.
— Дай мені твою сумку.
— Та в ній майже нічого немає.
— Дарма, давай її сюди.
— Там у мене ще оте вечірнє вбрання, що ти мені купив у Парижі.
Ми спускалися дорогою в долину.
— Ти хвора? — спитав я.
— Якби я справді була хвора, то не могла б іти. У мене була б підвищена температура. Я не хвора! Він бреше. Він хотів, щоб я лишилась. Поглянь на мене — хіба я схожа на хвору?
Вона зупинилась.
— Так, — сказав я.
— Не занепадай духом, — намагалась підбадьорити мене Гелен.
— Та я не занепадаю…
Тепер я зрозумів, що вона хвора і що мені в тому ніколи не признається.
— Може, тобі полегшало б, якби ти була в лікарні?
—-Ні! — заперечила вона. — Анітрохи. Ти повинен вірити мені. Якби я була хвора і лікарня могла мені допомогти, я б зараз же спробувала піти туди. Повір же мені!
— Я вірю тобі.
Що я ще міг зробити? Раптом у мене зовсім опустилися руки.
— Може, краще було тобі лишитись у таборі?.. — сказав я.
— Якби ти не приїхав, я б наклала на себе руки…
Ми рушили далі. Дощ пішов густіший. Він оповив нас, наче сірою вуаллю з дрібненьких краплинок.
— Нам треба скоріше дістатися до Марселя, — заговорив я знову. — А звідти — до Лісабона і далі — до Америки.
"Там є добрі лікарі, — подумав я собі. — І лікарні, в яких не арештовують. А я, можливо, дістану там ще дозвіл на роботу".
— Тоді ми Європу забудемо, як страшний сон, — сказав я уголос.
Гелен не відповіла.
15
— Почалася одіссея, — вів далі Шварц. — Мандрівка через пустелю. Похід через Червоне море. Вам це, напевно, теж знайоме.
Я кивнув головою.
— Бордо. Прощупування можливостей переходу через кордон. Піренеї. Довгий штурм Марселя. Взяття штурмом байдужих сердець і втеча від варварів. А поміж усім тим — ще й безглуздя здичавілого бюрократизму. Дозволу на перебування немає, немає і дозволу на виїзд. А коли такий дозвіл нарешті діставали, то минав уже строк іспанської транзитної візи, яку можна було поновити, лише маючи в'їзну візу до Португалії, а ця віза часто залежала ще від чогось іншого, і, значить, усе треба було починати спочатку — чекати й чекати біля консульств, цього переддвер'я раю і пекла! Circulus vitiosus безумства!
— Насамперед ми потрапили у штиль, — розказував далі Шварц. — Того ж вечора Гелен стало млосно. Я дістав кімнату в якомусь небагатолюдному готелі. Ми вперше за довгий час опинилися на легальному становищі. Уперше за довгі місяці у нас знову була кімната для нас самих. Саме це й спричинилося до того, що Гелен істерично розплакалася. Потім ми мовчки сиділи в садочку біля готелю. Було вже холоднувато, але нам не хотілося йти спати. Ми розпили пляшку вина, дивлячись на дорогу, що вела до табору, — з садочка її добре було видно.
Якась глибока вдячність до болю стискала мені серце. У той вечір вона ніби все затамувала, навіть страх, що Гелен хвора. Після істерики Гелен посвіжішала і заспокоїлась, наче природа після дощу, личко її стало прекрасним — такі бувають часом на старовинних камеях. Ви це, напевне, зрозумієте. У нашому емігрантському житті хвороба має інше значення, ніж звичайно. Для нас хвороба означає, що далі ми вже тікати не можемо.
— Це мені відомо,— сказав я гірко.
— Наступного вечора ми побачили, як машина з притушеними фарами повзла по дорозі до табору. Гелен занепокоїлась. До того ми цілісінький день майже не виходили з кімнати. У нас знову було ліжко і своє приміщення, а це була подія, якою ніколи не натішитись досхочу. Я б і цілими тижнями не виходив з готелю. Але Гелен раптом захотілось податися далі. Їй більш несила було дивитись на дорогу до табору. Вона боялася, що гестапо й далі шукатиме її.