— Перевіряйте, коли хочете, — сказала жінка.
Зайшов якийсь чоловік у формі.
— Що тут таке?
Жінка в білому халаті пояснила йому. Я поглянув на чоловіка, і мені видалося, ніби я раніше десь бачив його.
— Електрика? — спитав він. — Ліки і вітаміни для нас, їй-бо, важливіші!..
Він жбурнув свій ковпак на стіл і вийшов.
— Тут усе в порядку, — звернувся я до жінки у білому. Хто це був?
— Лікар. Хто ж іще? Інші ні про що не турбуються.
— Багато у вас хворих?
— Досить.
— А вмирають?
Вона глянула на мене.
— А навіщо вам це знати?
— Та так просто, — відповів я. — Чому тут усі такі недовірливі?
— Та так просто, — повторила жінка мої слова. — Просто з примхи. Вам, людині, яка має батьківщину і паспорт, цього не збагнути… Ні, вже протягом місяця ніхто не вмер. А до того вмирали. І чимало.
Місяць тому я одержав листа від Гелен. Значить, вона мусить бути жива.
— Дякую, — вимовив я.
— За що тут дякувати? — запитала з гіркотою жінка. — Дякуйте Богові, що від батьків успадкували вітчизну, яку можете любити, хоч вона й нещасна, а будучи нещасною, ув'язнює ще нещасніших і держить їх напоготові для хижих звірів, щоб ті їх повбивали, хоч саме ті звірі занапастили і ваш край. А тепер займайтеся собі світлом, — додала вона. — Краще було б, якби у деякі голови та побільше світла!
— Тут уже була німецька комісія? — швидко запитав я.
— Навіщо вам це знати?
— Я чув, що на неї чекають.
— А вам Приємно було б про це дізнатись?
— Ні. Мені треба декого попередити.
— Кого? — раптом випроставшись, запитала жінка.
— Гелен Бауман, — відповів я.
Жінка зиркнула на мене, а тоді спитала:
— Попередити про що?
— Ви її знаєте?
— А вам це навіщо?
І знову виросла ота стіна недовіри, яку я збагнув лише потім.
— Я її чоловік, — сказав я у відповідь.
— Ви можете це довести?
— Ні. У нас із нею різні документи. Але, може, вам вистачить, коли я скажу, що я — не француз.
Я вийняв паспорт покійного Шварца.
— Нацистський паспорт, — сказала жінка. — Так я собі і думала. Для чого вся ця комедія?
Мені урвався терпець.
— Щоб побачитися з дружиною! Вона тут! Вона сама написала мені про це!
— А той лист у вас?
— Ні, я його знищив, коли довелося тікати. Але навіщо вся ця гра в таємниці?
— Я б теж хотіла це знати, — відповіла жінка. — Саме од вас.
Повернувся лікар.
— Ви тут потрібні? — спитав він у жінки.
— Ні.
— То ходімо зі мною. А ви скінчили свою роботу? — звернувся він до мене.
— ш е ні. Завтра знову зайду.
Я повернувся до їдальні. Рудоволоса жінка стояла біля столу і продавала двом іншим жінкам білизну. Я трохи почекав, але знову відчув, що моє щастя може зрадити мене; треба було йти, якщо я хотів вибратись із табору. Вартових змінять, а новим доведеться все пояснювати ще раз. Гелен я ніде не побачив. Рудоволоса уникала мого погляду. Вона навмисне затягувала розмову з тими жінками. Підійшло ще кілька жінок, потім мимо вікна пройшов офіцер. Я вийшов з їдальні.
Біля брами ще стояли ті самі вартові. Вони впізнали мене і пропустили. Я пішов, відчуваючи те саме, що у Ле-Верне: от-от вони наздоженуть мене і схоплять. Я обливався потом.
На гору виїжджала стара вантажна машина. Мені не було куди звернути, і я, втупивши погляд у землю, пішов далі по обочині дороги. Грузовик проїхав повз мене, але зараз же зупинився. Я переборов бажання тікати — адже машина могла хутко розвернутись, і тоді мені не втекти. Я почув за собою поспішні кроки. Хтось гукнув:
— Гей, монтер!
Я обернувся. До мене підійшов літній чоловік у формі.
— Ви розумієтеся на моторах?
— Ні. Я — електрик.
— А може, це якраз свічки й барахлять. Погляньте на наш мотор.
— Подивіться, будь ласка… — озвався іще хтось з кабіни. Я підвів погляд. То була Гелен. Вона визирала з-поза спини солдата, приклавши палець до уст. Штани і світер щільно облягали її худорляву постать.
— Подивіться, — повторила Гелен, пропустивши мене повз себе. — Будь обачний! — прошепотіла вона. — Удавай, ніби ти щось та тямиш! А тут усе в порядку…
Солдат топтався без діла позаду нас.
— Звідки ти взявся? — прошепотіла Гелен.
Я відкрив рипучий капот мотора.
— Утік. Як нам з тобою зустрітись?
Вона разом зі мною схилилась над мотором.
— Я заготовляю продукти для їдальні. Післязавтра приходь у село! Перше кафе ліворуч. О дев'ятій ранку.
— А до того?
— Чи надовго це? — спитав солдат.
Гелен витягла з кишені штанів пачку сигарет і простягла солдатові.
— Ще кілька хвилин. Нічого страшного не трапилось.
Солдат запалив сигарету і сів край дороги.
— Де? — спитав я Гелен, схиляючись над мотором. — У лісі? Біля огорожі? Учора я там був. Може, сьогодні ввечері?
Гелен якусь хвилину вагалася.
— Гаразд. Сьогодні ввечері. Але раніш як о десятій не зможу.
— Чому?
— Тоді вже всі інші підуть геть. Значить, о десятій. А коли не вийде, то післязавтра вранці. Будь обережний!
— А яка тут охорона?
Солдат підійшов до нас.
— Нічого серйозного, — пояснила йому Гелен по-французьки. — Зараз поїдемо.
— Стара машина, — додав я.
Солдат засміявся.
— Нові машини боші позабирали. Та ще міністри. Ну, поїхали?
— Поїхали, — відповіла Гелен.
— Добре, що ви нам стрілися, — зауважив солдат.
— Про мотори я знаю тільки те, що їх заправляють бензином…
Солдат поліз у кабіну. За ним сіла Гелен і включила мотор. Він негайно ж завівся, бо вона, мабуть, навмисне вимкнула була запалювання.
— Спасибі! — крикнула Гелен і перехилилася з кабіни до мене. Губи її ворушилися, але нічого не можна було розібрати.
— Ви — першорядний спеціаліст! — сказала вона потім голосніше і поїхала.
Декілька секунд я стояв, оповитий синюватим димком від машини. Я майже не відчував ніякої радості від побачення — отак раптову зміну спеки й холоду сприймаєш як одне й те саме. А тоді поволі, механічно посуваючись уперед, почав думати; разом з думками прийшли неспокій і згадка про те, що я чув у таборі, і мені в душу помалу почали вгризатися неясні сумніви.
Лежачи на узліссі, я чекав. Стіна плачу, як назвала Гелен шеренгу жінок біля дроту, що мовчки і наче сліпі вдивлялися у вечірні сутінки, — порідшала. Незабаром мало не всі розійшлися, відхлинули назад у табір. Стемніло. Я пильно вдивлявся у стовпи огорожі. Вони вже ледве вирізнялися у сутінках, як густіші тіні, а потім серед них з'явилася якась нова, темна тінь.