Шварц підвів голову. Його обличчя знову мало вираз муки, хоч він і силкувався посміхнутись.
— Це вже ось тільки тут держиться, — сказав він, показуючи собі на голову. — І навіть тут воно в небезпеці, як плаття в шафі, де повно молі. Через те я вам і розповідаю. Ви його збережете, у вас йому ніщо не загрожує. Ваша пам'ять не буде його нищити з метою врятувати самого себе, як це робить моя. У мене воно зберігається недбало, вже й тепер той останній заціпенілий вираз її обличчя, наче спрут, затуляє собою всі інші, попередні, — голос Шварца забринів дужче, — але ж ті інші справді існували, а не оце незбагненне, жахливе, останнє…
— То ви ще лишилися в Парижі? — запитав я.
— Ґеорґ приходив ще раз, — вів далі Шварц. — Тепер він удався до сентиментів та погроз. Мене не було вдома. Я побачив його вже тоді, коли він виходив з готелю. Він зупинився.
— Слухай, ти, негіднику! — просичав він тихо. —-Ти занапастив мою сестру! Але стривай-но! Незабаром ми тебе спіймаємо! За пару тижнів ви обоє будете в наших руках! А тоді, хлопче, я сам візьмусь за тебе! Ти ще плазуватимеш переді мною навколішках і благатимеш, щоб я тебе прикінчив, — якщо тільки зможеш говорити!
— Я це собі прекрасно уявляю, — запевнив я його.
— Нічого ти собі не уявляєш, — вів далі Ґеорґ. — Інакше ти б тримався подалі! Ось тобі ще один вихід: якщо протягом трьох днів сестра повернеться до Оснабрюка, я спробую дещо забути. Але за три дні! Зрозуміло?!
— Вас не так важко зрозуміти.
— Не важко? Ну, то зарубай собі на носі — сестра повинна повернутись! Та ти й сам це знаєш, падлюко! Чи, може, ти скажеш, нібито не знаєш, що вона хвора? Не здумай тільки морочити мені голову!
Я вирячився на нього. Я не знав, чи це він допіру вигадав, чи то була правда, або ж він мав на увазі те, що нарозказувала йому Гелен, щоб поїхати до Швейцарії
— Ні, — заперечив я. — Цього я не знаю!
— Не знаєш? Бач який! Не сподобалось, га? Їй потрібен лікар, ти, брехун! І негайно! Напиши до Мартенса і спитай у нього! Він у курсі справи!
В ту мить я побачив два людські силуети на фоні ясного дня — до готелю заходили люди.
— Протягом трьох днів, — прошепотів Ґеорґ. — Інакше з тебе всі кишки повилазять. Незабаром я знову буду тут. У формі!
Він протиснувся поміж чоловіками, що стояли тепер у вестибюлі, і помарширував на вулицю. Ті двоє обминули мене й попрямували сходами вгору. Я пішов слідом за ними. Гелен стояла у своїй кімнаті біля вікна.
— Ти не здибався з ним часом? — запитала вона мене.
— Аякже, здибався. Він каже, нібито ти хвора і тобі треба повернутись.
Гелен похитала головою.
— Чого він тільки не вигадує.
— Ти хвора? — запитав я.
— Дурниці! — обурилась Гелен. — Це ж я вигадала, щоб виїхати з Німеччини.
— Він каже, ніби й Мартенс про це знає.
— Авжеж знає! — розсміялась Гелен. — Хіба ти не пригадуєш?. Він же ж писав мені до Аскони. Я з ним про все домовилась.
— То ти не хвора?
— Хіба в мене вигляд хворої?
— Ні, — відказав я, — але це нічого не значить. Ти не хвора?
— Ні, я здорова, — відповіла вона вже нетерпляче. — Може, Ґеорґ іще щось сказав тобі?
— Те, що й раніше. Загрожував. А чого він од тебе хотів?
— Того ж самого. Гадаю, що він більш не прийде.
— А чого він взагалі приходив?
Гелен якось дивно всміхнулась.
— Він вважає, що я маю належати йому. Мушу робити те, чого він хоче. Він завжди так думав. Ще з дитинства. Брати часто так думають. Він гадає, що діє в інтересах нашої сім'ї. А я його ненавиджу.
— Саме тому?
— Я його ненавиджу! І цього досить. Я йому про це сказала. Але війна буде. Щодо цього він не помиляється.
Ми замовкли. Гуркіт автомашин на набережній Ґран-Оґюстен, здавалось, подужчав. За в'язницею Консьєржері височів на тлі ясного неба шпиль церкви Сен-Шапель. Чути було вигуки продавців газет. Вони перекрикували гуркіт моторів, як чайки — шум моря.
— Я не зможу тебе захистити, — вирвалося в мене.
— Знаю.
— Тебе інтернують.
— А тебе?
Я знизав плечима.
— Мене, очевидно, теж. Можливо, нас розлучать…
Вона кивнула.
— В'язниці у Франції — це не курорт, — зауважив я.
— У Німеччині вони теж не кращі.
— Але в Німеччині тебе не посадили б.
Гелен рвучко випросталась.
— Я лишаюсь тут! Ти виконав свій обов'язок — перестеріг мене. Не думай більше про це. Я лишаюсь та й годі. І не заради тебе. Я не повернусь туди.
Я дивився на неї.
— На чорта нам ота безпека! — раптом вигукнула вона. — На чорта нам ота обережність! Досить з мене усього цього!
Я обійняв її за плечі.
— Легко говорити, Гелен…
Вона відштовхнула мене.
— Ну, то забирайся звідси геть! — раптом закричала вона. — Тоді в тебе не буде жодної відповідальності! Залиш мене саму! Іди! Я й без тебе проживу. — Вона глянула на мене так, ніби я був Георґ. — Не будь квочкою! Не души мене своїми турботами і страхом відповідальності! Я виїхала з Німеччини не задля тебе! Зрозумій це нарешті! Не задля тебе! Заради самої себе!
— Розумію.
Вона знову підійшла до мене.
— Ти повинен вірити цьому, — сказала вона ніжно. — Хоч, може, це й важко. Я хотіла вирватись. Те, що ти приїхав, — лише випадковий збіг обставин. Зрозумій це нарешті. Безпека — це ще не все.
— Вірно, — погодився я. — Але вона потрібна, ця безпека, коли любиш когось. Потрібна для того, іншого…
— Безпеки взагалі немає… Немає, — повторила вона. — Не кажи нічого. Я сама знаю! Краще, ніж ти! Я довго над цим думала. Боже ж мій, як я довго над цим думала! Облишмо це, любий! Он надворі вечір, він жде нас. Таких вечорів у Парижі нам уже лишилось небагато.
— Чи не податися тобі до Швейцарії, якщо ти хочеш повернутись додому?
— Ґеорґ твердить, ніби наці пройдуть через Швейцарію, як під час Першої світової війни через Бельгію.
— Він не може всього знати.
— Давай побудемо ще тут. Може, він взагалі збрехав. Звідки йому точно знати, що станеться? Одного разу вже було так, ніби от-от почнеться війна. А тоді в Мюнхені домовились. А хіба вони не можуть домовитись іще раз?
Я не знав, вірить вона в те, що каже, чи хоче тільки відвернути мою увагу. Адже в те, на що покладаєш надію, віриться легко. У той вечір і я вірив. Як могла Франція вступити у війну? Вона ж не була озброєна. Мусила б поступитись, і чого вона має воювати за Польщу? Вона ж не воювала за Чехословаччину.