Містерові Маккіско, кощавому, рудому, ластатому добродієві років тридцяти, балачки про "виставу" були, видно, не до вподоби. Досі він сидів мовчки, дивлячись на море, а тепер, скоса зиркнувши на дружину, обернувся до Розмері й визивно запитав:
— Ви тут давно?
— Перший день.
— Он як.
Вважаючи, очевидно, що йому вдалося перевести розмову на інше, він обвів поглядом присутніх — мовляв, ось вам тема, продовжуйте.
— Мабуть, на все літо? — з невинним виглядом запитала місіс Маккіско.— Пробувши тут усе літо, ви, напевно, побачите, чим закінчиться вистава.
— На бога, Вайолет, тобі ще не набридло? — вибухнув її чоловік.— Переміни пластинку, прошу тебе.
Місіс Маккіско схилилася до місіс Абрамс і голосно прошепотіла:
— Він знервований.
— Зовсім не знервований,— заперечив містер Маккіско.— Якраз тепер я спокійний.
Він аж палахкотів — обличчя почервоніло, перекривилося, втратило свідомий вираз. Мабуть, він відчув це, бо раптом підвівся й пішов у воду. Дружина подалася слідом, а за нею, скориставшись з нагоди, і Розмері.
Ще на мілкому містер Маккіско набрав повні груди повітря, шубовснув у воду й замолотив випростаними руками по Середземному морю, вважаючи, очевидно, що пливе кролем. Коли ж повітря не стало, він звівся на ноги, озирнувся і явно здивувався з того, що берег ще не зник з очей.
— З диханням у мене ще не все гаразд. Не збагну, що робити, щоб правильно дихати.— Він запитливо дивився на Розмері.
— Видихати треба під водою,— пояснила вона.— Чотири рази махнете руками, тоді піднімайте голову й набирайте повітря.
— Мені це ніяк не вдається. Попливімо до плоту?
На плоту, що погойдувався на хвилях, лежав чоловік з лев’ячою гривою. Коли підпливла місіс Маккіско, пліт раптом хитнуло сильніше, і його край ударив її по плечу. Чоловік одразу підхопився й допоміг їй вибратися.
— Я злякався — вас могло оглушити.
Говорив він несміливо, трохи затинаючись; Розмері вразив безмежно сумний вираз його обличчя, вилицюватого, як в індіанця, з видовженою верхньою губою і величезними, глибоко посадженими очима кольору темного золота. Слова він промовляв кутиком рота, наче сподіваючись, що вони долинуть до місіс Маккіско не зразу, а якимось кружним шляхом, на льоту втративши експресію. За хвилину він стрибнув у воду, й сила інерції понесла його довге випростане тіло до берега.
Розмері й місіс Маккіско стежили за ним. Коли інерція вичерпалася, він раптом зігнувся навпіл, його худі стегна майнули на мить над поверхнею, і він зник з очей, навіть не спінивши води.
— Він добрий плавець,— сказала Розмері.
У відповіді місіс Маккіско чомусь забриніла лють:
— Зате поганий музикант.— Вона обернулася до свого чоловіка, який після двох невдалих спроб спромігся нарешті видряпатися на пліт і, віднайшовши рівновагу, хотів загладити свою незграбність, ефектно вмощуючись на ньому, але заточився і знов мало не впав.— Я оце кажу, що Ейб Норт, може, і гарний плавець, зате музикант ніякий.
— Атож,— процідив крізь зуби Маккіско. Очевидно, світ жінчиних уявлень та смаків витворив він сам — і не дозволяв у ньому ніяких вільностей.
— Кого я поважаю, то це Антейля,— визивно промовила місіс Маккіско, знов обернувшись до Розмері.— Антейля і Джойса. У вашому Голлівуді про них, певно, й не чули, а мій чоловік, між іншим, автор першої в Америці монографії про "Улісса".
— Якби ж то мені сюди сигарету,— спроквола сказав містер Маккіско.— Я б зараз що хоч за сигарету віддав.
— Джойс вражає передусім своєю сміливістю — правда ж, Елберте?
Раптом вона затнулася. Жінка з перловим намистом увійшла у воду слідом за своїми двома дітьми, і в цю мить Ейб Норт, підпливши під водою, вихопився вгору, мов вулканічний острів, з малюком на плечах. Дитина заверещала з переляку й захвату, а жінка дивилася на них спокійно й лагідно, не всміхаючись.
— Це його дружина? — спитала Розмері.
— Ні, це місіс Дайвер. Вони живуть не в готелі.— Місіс Маккіско вп’ялася очима в обличчя тієї жінки, немов фотографуючи його. Потім рвучко обернулася до Розмері.— Ви вже бували за кордоном?
— Так, я навчалася в Парижі.
— Тоді ви, напевно, знаєте — Францію не зрозумієш і не взнаєш, не маючи знайомих серед справжніх французів. А які враження вивезуть звідси ці люди? — Вона стенула лівим плечем, показавши на берег.— Ні з ким не знаються, варяться в своєму соку. Ми от про все подбали наперед: запаслися рекомендаційними листами до найвидатніших паризьких митців. Згадуємо тепер Париж, як казку!
— Ще б пак.
— Бачите, мій чоловік завершує свій перший роман.
— Справді? — озвалася Розмері. Єдине, що її цікавило в цю мить — чи спромоглася мати заснути в таку спеку.
— Атож, задум приблизно той самий, що й в "Уліссі",— провадила далі місіс Маккіско.— Тільки в чоловіка дія охоплює не добу, а століття. Він бере зубожілого старого француза-аристократа й зіштовхує його з реаліями технічної ери.
— На бога, Вайолет, навіщо ти всім роздзвонюєш,— обурився Маккіско.— Поки роман не готовий, я не хочу, щоб про нього пащекували всі, кому не лінь.
Розмері повернулася на берег і знову лягла на осонні, накинувши халат на вже трохи обпечені плечі. Чоловік у жокейській шапочці тепер обходив своїх друзів із пляшкою й чарочками; їхнє товариство потроху веселішало й збивалося докупи, аж поки всі не зібралися під дахом із кількох парасолів — Розмері здогадалася, що хтось із них від’їжджає і це — прощальна учта. Навіть діти перейнялися веселим збудженням, що вихлюпувалося з-під парасолів, і Розмері чомусь подумала, що душею цього товариства є чоловік у жокейській шапочці.
Полуденне сонце панувало на небі й на морі — навіть біла стрічка каннських будинків на обрії перетворилася на міраж прохолоди. Червоногрудий, як вільшанка, вітрильник увійшов у бухту, тягнучи за собою шлейф темнішої води з відкритого моря. Здавалося, життя завмерло на всьому узбережжі, і тільки тут, під парасолями, що просівали світло своїми різноколірними боками, ще жили барви й звуки.
Кампіон підійшов і зупинився за кілька кроків од Розмері; вона приплющила очі, вдаючи, що спить; потім розплющила їх і побачила два хисткі, розпливчасті стовпи — чиїсь ноги. Чоловік спробував увійти у хмару піщаного кольору, але хмара відлетіла в безмежжя розпеченого неба. Розмері й справді заснула.