Ніч лагідна

Страница 101 из 103

Фрэнсис Скотт Фицджеральд

— Це його пляж — по суті, він його відкрив. Старий Госс весь час твердить, що завдячує Дікові всім, що має.

Бебі незворушно подивилася на сестру.

— Даремно ми його відірвали від його велосипедних екскурсій,— сказала вона.— Що не кажи, а коли людину з низів витягують нагору, вона втрачає голову, і всі її чарівні манери — то тільки блеф.

— Протягом шести років Дік був мені ідеальним чоловіком, я не знала від нього нічого, крім добра,— сказала Ніколь.— Він жодного разу не скривдив мене і все робив для того, щоб я була щаслива.

У Бебі злегка випнулося підборіддя.

— Для цього він і навчався.

— Він уже пішов? — спитала Ніколь трохи згодом.— Здається, його поїзд відходить рівно о дванадцятій.

Бебі визирнула з-за кабіни.

— Ні. Піднявся на терасу й розмовляє з якимись жінками. Та, зрештою, на пляжі вже так багато людей, що він навряд чи нас побачить.

Але він їх побачив, як тільки вони вийшли з-за кабінки, і стежив за ними очима, доки вони не зникли знову. Він сидів за столиком з Мері Мінгетті й пив ганусівку.

— Тієї ночі, коли ви нас визволили, ви були давнім, гарним Діком,— казала Мері.— От тільки під кінець жахливо обійшлися з Керолайн. Чому ви не хочете завжди бути милим? Адже могли б.

"Ну, дожився,— подумав Дік.— Мері Норт читає мені мораль!"

— Ваші друзі не перестали вас любити, Діку. Але сп’яну ви говорите людям жахливі речі. Я все літо тільки й роблю, що захищаю вас.

— Це класична фраза доктора Еліота.

— Ні, справді. Людям, зрештою, байдуже, п’яний ви чи тверезий...— Вона повагалася.— Ейб навіть у найстрашнішому запої ніколи не ображав людей так, як ви.

— Які ви всі нудні,— сказав Дік.

— Але ж крім нас нікого й немає! — вигукнула Мері.— Якщо вам не до вподоби порядні люди, зв’яжіться з непорядними — і я подивлюсь, якої ви заспіваєте! Всі люди хочуть одного — втішатися життям, і, заважаючи їм, ви самого себе обкрадаєте, плюєте в криницю, з якої пили.

— А була така криниця? — спитав він.

Мері тепер втішалася розмовою, хоча й не усвідомлювала того — адже вона сіла з ним за столик тільки зі страху. Дік запропонував їй випити, але вона знову відмовилася й повела далі:

— А звідки все це береться? Тільки із звички потурати власним вадам. Але я не можу байдуже дивитися на такі речі після Ейба — після того, як на моїх очах гарна людина спилася до смерті...

Зі сходів збігла по-театральному безтурботна леді Керолайн Сіблі-Бірс.

Дік почувався чудово — він випередив час і перебував у тому стані, якого звичайно досягають наприкінці доброго обіду, але це поки що виявлялося тільки в доброму, приємному, лагідному ставленні до Мері. Його очі, в цю хвилину ясні, як у дитини, просили співчуття, і він уже відчував давню потребу переконати співрозмовницю в тому, що в світі існують лише він і вона — останній живий чоловік і остання жива жінка.

... Тоді йому не треба буде дивитися на ті дві інші постаті, чоловіка й жінки, карбовані на тлі неба...

— Правда ж, я вам колись подобався? — спитав він.

— Подобався! Я була закохана у вас. Всі були закохані у вас. Ви б тільки пальцем кивнули — будь-яка жінка пішла б за вами...

— Між нами завжди існувало щось більше, ніж просто приязні почуття.

Вона зразу ж схопила принаду.

— Справді?

— Завжди. Я знав, як вам тяжко, й захоплювався вашою мужністю.— Діка вже брав сміх, і він відчував, що довго стримувати його не зможе.

— Я весь час догадувалася, що ви розумієте мене краще, ніж будь-хто,— захоплено сказала Мері.— Розумієте по-справжньому. Може, через те я й почала боятися вас після того, як наші взаємини зіпсувалися.

Очі його всміхалися й тепло, й лагідно, наче виказуючи затаєне почуття. Два погляди зустрілися, і вона віддалася йому очима, і він узяв її... Але внутрішній сміх звучав у ньому вже так голосно, що, здавалося, Мері от-от почує,— і Дік вимкнув світло, і вони знов опинилися під сонцем Рів’єри.

— Мені вже час іти,— сказав він, підводячись і злегка заточуючись; гарне самопочуття зникло, кров повільно й тяжко пульсувала в скронях. Він підніс праву руку і з висоти тераси поблагословив пляж широким папським хрестом. З-під кількох парасолів визирнули здивовані обличчя.

— Я піду до нього.— Ніколь звелася на коліна.

— Нікуди ти не підеш,— сказав Томмі й владною рукою стримав її.— Годі вже, край.

XIII

Ніколь листувалася з Діком після свого нового одруження — писала про справи, про дітей. Часто вона казала: "Я кохала Діка й ніколи його не забуду",— а Томмі відповідав: "Ну, звичайно,— навіщо ж його забувати".

Дік спробував був практикувати в Буффало, але діло, видно, не пішло — Ніколь так і не дізналася чому, але через кілька місяців він повідомив, що перебрався до Батавії, містечка в штаті Нью-Йорк, де відкрив кабінет як лікар загальної практики, а трохи пізніше — що переїхав до Локпорта. Завдяки випадковому збігові обставин, про його життя в Локпорті вона мала докладніші відомості: що він там багато їздить на велосипеді, що має успіх у дам і що на столі в нього лежить великий стос паперів, як кажуть,— поважний медичний трактат, уже майже завершений. Він чарує всіх бездоганними манерами, а одного разу на зборах з питань охорони здоров’я виголосив чудову промову про наркотики. Але потім у нього виникли якісь неприємності через дівчину-продавщицю з бакалійної крамниці, та ще й якийсь пацієнт подав на нього позов,— і йому довелося залишити Локпорт.

Після цього він уже не просив, щоб діти приїхали до нього в Америку, і нічого не відповів на лист Ніколь, в якому вона питала, чи потрібні йому гроші. В останньому своєму листі він повідомляв, що тепер живе й практикує в Женеві, штат Нью-Йорк, і чомусь у Ніколь виникло враження, що живе він там не сам, а з кимось, хто коло нього клопочеться. Вона відшукала Женеву в географічному довіднику — там було сказано, що це мальовниче містечко. Може, вмовляла вона себе, в нього ще все попереду, як було в Гранта у Галені. Вже після того від нього надійшла листівка з поштовим штемпелем Хорнелла, зовсім маленького містечка у штаті Нью-Йорк, недалеко від Женеви; в усякому разі, ясно, що він і досі живе десь у тих краях.

ПРИМІТКИ:

1 — Говірка лондонського простолюду.