Що стосується морського параболоїда, то він зроблений так, як і чортове водяне колесо, з тією різницею, що обертовий диск зроблено у формі величезного блюдця з піднятими догори краями. Коротулька, якого відцентрова сила відкидає чимраз далі від центру, підкочується до краю блюдця, а потім з силою вилітає вгору і падає у воду, описавши перед цим у повітрі криву лінію, схожу на параболу.
На таких параболоїдах, яких було безліч на узбережжі затоки, любили розважатися, приїжджаючи в Лос-Поганос, багачі, бо відцентрова сила, польоти в повітрі і пірнання в воду так впливали на організм, що у них поліпшувався апетит. А вони це дуже цінували, бо ж страшенно любили поїсти. Цим, можливо, пояснювалось і те, що й Пончик більше любив обертатися на параболоїді, ніж на простому водяному колесі.
Однак таке безтурботне життя Пончика тривало недовго. Багатьом місячним коротулькам вдалося незабаром дізнатися, де він бере кристали солі для свого заводу. Це призвело до того, що недалеко від берега один за одним почали виникати невеличкі соляні заводики. Кожний, кому пощастило зберегти достатню суму грошей, витрачав її на спорудження такого заводика і починав примножувати своє багатство. Тому солі з кожним днем добували чимраз більше, а продавали її щораз дешевше. І вона вже не давала таких баришів, як напочатку. Якщо колись Пончик, витративши на оплату робітника фертинг, одержував натомість двадцять фертингів прибутку, то тепер ніхто не міг витиснути а робітника більше, ніж один фертинг. Проте й це було дуже вигідно, отож соляний промисел і далі розвивався.
Становище значно погіршало, коли в Лос-Поганос повернувся з поїздки найбільший землевласник Дракула, якому належало все морське узбережжя від Лос-Поганоса аж до самого Лос-Свиноса. Дізнавшись, що якісь невідомі особи розтягують з узбережжя кристали для переробки їх на соляних заводах, він наказав обгородити узбережжя парканом, а кристали давати лише тим, хто за них платитиме. Отож половина прибутку, який одержували власники соляних заводів, тепер попадала в кишені землевласника Дракули.
І це було б ще нічого, коли б сам Дракула та власники інших морських узбереж, де були запаси солі, не почали будувати на своїх землях величезних соляних заводів. На цих заводах сіль мололи вже не вручну, а застосовуючи удосконалені машини. Солі почали виробляти так багато, що ціни на неї надзвичайно впали. Прибутки власників соляних заводів стали ще меншими, а це їм, звичайно, не дуже подобалось. Власники великих заводів вважали, що надмір солі з'явився через те, що розвелося дуже багато дрібних заводів. А дрібні солепромисловці бачили причину всього цього невдоволення в тому, що з'явилися великі заводи, які виробляли страшенно велику кількість солі.
Кінчилося все це тим, що власники великих заводів, яким легше було домовитись, бо їх було менше, об'єдналися в бредлам. На першому ж засіданні цього заново спеченого бредламу власники великих заводів дійшли висновку, що з власниками дрібних заводів треба якнайскоріше покінчити. Пан Дракула, якого обрали на голову соляного бредламу, сказав:
— Найкращий вихід з такого становища — це продавати сіль іще дешевше. Власники дрібних заводів змушені будуть продавати сіль по надто низькій ціні, їхні заводики почнуть давати збитки, і їх доведеться закрити. А от тоді ми знову підвищимо ціну на сіль, і ніхто не перешкоджатиме нам наживати капітали.
Так вони й зробили. Сіль почали продавати по такій низькій ціні, що Пончикові й іншим дрібним хазяйчикам доводилось витрачати на придбання соляних кристалів і оплату робітників значно більше грошей, ніж вони виручали від продажу своєї продукції. Дрібні соляні заводики почали закриватися один за одним. Пончик тримався найдовше. Щоб якось зводити кінці з кінцями, він продав свій будинок, продав нове приміщення для заводу, яке щойно побудував, але все ж і для нього настав день, коли в кишені не лишилося ні сантика. Не стало грошей навіть, щоб розплатитися з робітниками.
Ще добре, що власник приморських розважальних закладів узяв Пончика працювати біля чортового колеса. Якби не це, Пончик зовсім лишився б без засобів до існування.
Розділ двадцять п'ятий
ПАНІКА НА ДАВИЛОНСЬКІЙ БАРЖІ
Ми залишили пана Скуперфільда якраз у той час, коли провідник висадив його з вагона в місті Паноптикумі. Скуперфільд стояв на пероні й осовіло дивився вслід поїзду. Як тільки поїзд зник удалині, Скуперфільд підійшов до лавочки, що стояла край платформи, й простягся на ній, поклавши під голову циліндр і накрившись газетою. Час був ранній. Ще було зовсім темно, й ніхто не заважав Скуперфільдові трохи поспати.
Невдовзі розвидніло. На пероні з'явився якийсь залізничний начальник і, розбудивши Скуперфільда, сказав, що спати тут не дозволяється. В цю мить до станції підійшов поїзд. Перон швидко заповнили пасажири, що вийшли з поїзда. Вставши з лавочки й насунувши на голову циліндр, Скуперфільд постояв у задумі й пішов слідом за іншими пасажирами в місто.
Звернувши увагу на газету, яку він усе ще тримав у руках, Скуперфільд згадав, що збирався скупити гігантські акції, тільки-но впаде на них ціна, й почав прикидати, скільки можна було б заробити на цьому ділі. Подумавши, він зрозумів, що для проведення такої важливої грошової операції мав би бути не в своєму Брехенвілі, а в Давилоні, Грабунберзі чи хоча б у Сан-Комарику, бо тільки в цих містах були спеціальні ринки, на яких продавалися різні акції.
Треба сказати, що ринок, на якому торгують акціями, дуже відрізняється від звичайного ринку, де торгують яблуками, помідорами, картоплею або капустою. Річ у тім, що продавцеві фруктів чи овочів досить розкласти свій товар на прилавку, щоб усі бачили, чим він торгує. Продавець акцій носить свій товар у кишені, і єдине, що може робити, це викрикувати назву своїх акцій і ціну, по якій він хоче їх продати. Покупцеві теж лишається тільки викрикувати назву тих акцій, які він хоче купити.
З того часу, як з'явились акціонерні ринки, деякі місячні коротульки почали купувати акції не тільки для того, щоб мати частку в баришах якогось підприємства, а для того, щоб продавати їх по більшій ціні. З'явилися торговці, що купували й продавали дуже багато акцій і мали на цьому великі прибутки. Такі торговці вже не ходили самі на ринок, а наймали для цього спеціальних крикунів — так званих горлодериків. Багато горлодериків працювали здебільшого не на одного, а одразу на кількох господарів. Для одного господаря такий горлодерик купував одні акції, для другого — інші, для третього не купував, а, навпаки, продавав.