Найперше, що потрібно було йому після героїчної боротьби з розбурханою водяною стихією, був відпочинок. Скинувши з себе мокрий одяг, він розклав його на березі сушитись, сам же ліг поряд відпочивати. Теплий, лагідний вітерець приємно обвівав його тіло. Морські хвилі ритмічно шуміли, а це заспокоювало й навівало сон. Однак вирішивши не спати, бо це нерозумно в незнайомій обстановці, Пончик заходився вивчати навколишню місцевість.
Вузький пологий берег, що тягнувся смугою вздовж моря, був обмежений стрілчастими, наче підмитими водою, пагорбами, які поросли зеленою травичкою і дрібним чагарником. Сам берег був покритий сліпучо-білим пісочком і якимось прозорим камінням, схожим на уламки крижаних чи скляних брил. Оглянувши уважно кілька таких каменів і лизнувши один з них язиком, Пончик упевнився, що це не крига й не скло, а кристали звичайної кухонної солі. Вибравши кілька великих кристалів, він поклав між ними кілька менших кристалів і почав їх товкти. У нього вийшла дрібна, придатна для їди столова сіль.
Пончик був практичним коротулькою, він не звик розставатися з тим, що попадало йому до рук, а тому натовк солі якомога більше й наповнив нею кишені курточки. Упевнившись, що одяг його висох, Пончик одягнувся й пішов уздовж пагорбів туди, де, за його розрахунками, мало бути місто, яке він бачив, коли спускався на парашуті.
Розрахунки його були правильні. Діставшись до краю пагорбів, він побачив, що море утворило тут широку затоку, на берегах якої уступами розкинулось дуже красиве місто, яке звалося Лос-Поганос. Сюди з'їжджалися багачі з усіх інших міст, бо тут був чудовий клімат і можна було прекрасно повеселитися.
Найбільша й найкрасивіша вулиця Лос-Поганоса тягнулася вздовж берегової лінії. У будинках, які стояли тут лише по один бік вулиці, містилися численні магазини, ресторани, їдальні, закусочні, готелі, кінотеатри, веселі балаганчики, підземні гаражі й бензозаправні станції. По другий бік вулиці, тобто безпосередньо на березі моря, були пляжі, купальні, вишки для стрибків у воду, пристані для човнів і пароплавів, плавучі ресторани, морські гойдалки й каруселі, чортові водяні колеса, параболоїди та інші розважальні механізми, і скрізь — повно коротульок, які тут відпочивали.
Прогулявшись по набережній і надивившись на купальників-коротульок, Пончик зупинився біля невеличкого будинку, над входом у який було написано: "Харчозаправна станція". Зовні цей заклад нічим не відрізнявся від звичайного ресторану. Як і в багатьох інших ресторанах, тут була відкрита веранда із столами, за якими обідали відвідувачі. Різниця полягала лише в тому, що тут можна було пообідати чи поснідати, не виходячи з автомашини, а це дуже зручно для любителів автомобільного спорту. Досить зупинити свій автомобіль біля входу й дати сигнал, як з ресторану вибігав офіціант і подавав обід прямо в машину.
Пончик хотів зараз же зайти в цей харчозаправний заклад і пообідати разом з усіма, але його збентежила афіша, яка висіла біля входу. На афіші було написано:
"Ласкаво просимо!
Годуємо смачно!
Сьогодні за гроші, завтра в борг".
Саме ця остання фраза видалася Пончикові незрозумілою, бо він не знав, що таке гроші.
— Не будемо поспішати, а спершу придивимось трошки, — сказав сам собі Пончик.
Сівши неподалік веранди на лавочці, він почав стежити за тими, що обідали. Звернув увагу, що кожний відвідувач ресторану, пообідавши, давав офіціантові якісь папірці або металеві кружечки.
"Може, ці папірці та кружечки і є гроші?" — подумав Пончик.
Щоб перевірити свій здогад, він підійшов до офіціанта й спитав:
У вас тут чомусь написано: "Сьогодні за гроші, завтра в борг". А що буде, як зробити навпаки: завтра за гроші, сьогодні в борг?
Офіціант сказав:
— Іди он до хазяйки, нехай вона тобі пояснить, а я не філософ, щоб такі питання вирішувати.
Пончик підійшов до хазяйки, яка в цей час рахувала гроші за прилавком, і повторив своє запитання.
— Що таке тарілка каші, сподіваюсь, знаєш? — запитала хазяйка.
— Ще б пак! — підтвердив Пончик.
— Ну то йди за мною.
Вона провела Пончика через кухню, у якій, задихаючись біля величезної плити, працювали куховарки й кухарі, й, відчинивши двері на подвір'я, сказала:
— Бачиш біля сарая дрова? Порубай їх, дістанеш тарілку каші або п'ять сантиків.
Пончик підійшов до купи дров і почав рубати їх сокирою. Купа була велика, й Пончик упорався з нею не раніше як години за дві.
— Ну, що тобі дати? Гроші, чи ти, може, хочеш каші? — спитала хазяйка, коли Пончик вернувся до неї.
— Каші, — відповів Пончик, але, згадавши, що хотів подивитись на гроші, сказав: — Давайте краще гроші.
Хазяйка відрахувала п'ять сантиків. Пончик покрутив їх у руках, подивився з усіх боків і сказав:
— А якщо мені хочеться каші?
— Тоді повертай гроші.
Хазяйка явно зраділа, що сантики вернулися знову до неї.
Сівши за стіл і одержавши від офіціанта тарілку гречаної каші, Пончик озброївся ложкою і заходився їсти. Каша була добра, з маслом, а все ж Пончикові здалося, що їй чогось бракує. Він одразу зрозумів, що каша несолона, й почав шукати на столі сільницю. Впевнившись, що сільниці на столі не було, він сунув у кишеню руку, дістав пучку солі й посолив кашу. Його дії привернули увагу інших відвідувачів. Побачивши, що товстенький коротулька посипав якимось білим порошком кашу, після чого із задоволенням почав уминати її, всі зацікавлено поглядали на нього, а коротулька, що сидів поруч, спитав:
— Скажіть, що то за порошок, яким ви посипали кашу? Мабуть, якісь нові ліки?
— Ніякі не ліки, а просто сіль, — сказав Пончик.
— Яка сіль? — не зрозумів коротулька.
— Ну просто сіль. Столова сіль, — пояснив Пончик. — Ви що, солі ніколи в житті не бачили?
Коротулька здивовано знизав плечима:
— Не розумію, про яку сіль ви кажете!
— Мабуть, тутешні мешканці їдять їжу без солі, — сказав Пончик. — А от у нас їдять усі страви з сіллю. Це дуже смачно. Якщо хочете, покуштуйте.
Він дав пучку солі місячному коротульці, який саме їв суп.
— Як же її їсти? — спитав коротулька.
— Киньте в суп і розмішайте. Побачите, як буде смачно.
Коротулька вкинув сіль у суп, розмішав ложкою і з деяким острахом, наче боявся спектися, покуштував. Спочатку він сидів, закам'янівши на місці, й тільки кліпав очима, немов прислухався до своїх внутрішніх відчуттів, а потім усі побачили, як його обличчя повільно розпливлося в усмішці. Проковтнувши ще ложку супу, він вигукнув: