Одного разу хлопчик Тоніно пішов до школи засмучений, бо не вивчив уроків і боявся, що вчитель його викличе.
— Ах,— казав він собі,— якби я міг стати невидимим!
Учитель робив перекличку. Дійшла черга до Тоніно, вчитель назвав його прізвище, та хоч Тоніно одізвався, ніхто його не почув, а вчитель навіть мовив:
— Жаль, що Тоніно не прийшов, я хотів його урок запитати. Мабуть, хлопець захворів. Будемо сподіватися, що все минеться гаразд.
Тоніно відразу зміркував, що став невидимий. Таки здійснилася його мрія!
На радощах він так підстрибнув, що втрапив у кошик для сміття. Виліз звідти і ну по класу швендяти: тут за чуба кого смикне, там чорнило розіллє. Зчинився галас, всі в класі пересварилися. Кожен звинувачував свого сусіда. І ніхто й гадки не мав, що все це накоїв невидимий Тоніно.
Набавившись донесхочу, Тоніно вийшов зі школи й сів у тролейбус. Квитка він, звісно, не взяв, знаючи, що кондуктор його не бачить. Сів на вільне місце й сидить. На наступній зупинці в тролейбус зайшла жінка з господарською сумкою і спробувала сісти на те місце, що здавалося їй вільним. Але сіла Тоніно на коліна й мало його не задушила.
— Що за химера! — вигукнула вона.— На це місце не можна сісти! Гляньте, кладу сумку, а вона висить у повітрі.
А насправді сумка лежала на колінах у Тоніно. Зчинився гамір, пасажири почали лаяти тролейбусне управління. У центрі Тоніно вийшов із тролейбуса, подався в кондитерську й почав напихатися різними пундиками, тістечками та шоколадками.
Продавщиця помітила, що тістечка зникають з прилавка, й напустилася на статечного чоловіка, який купував карамельки для старої тітки: мовляв, це він краде тістечка.
Чоловік обурився:
— Я — злодій? Ви не знаєте, з ким говорите. Ви не знаєте, хто мій батько! Ви не знаєте, хто мій дід!
— А я й не хочу знати,— відповіла продавщиця.
— Як ви смієте ображати мого діда!
І завелися вони так, що й не розборониш. Прибігла поліція. Невидимий Тоніно прошмигнув між ногами лейтенанта поліції і подався до школи, щоб зустріти своїх товаришів. Уроки саме скінчилися, і хлопці вибігли, або, точніше, лавою викотилися на вулицю. Однак вони його не побачили. Дарма Тоніно силкувався їх догнати. Так і не пощастило йому ані посмикати Роберто за чуба, ані почастувати Гуїскардо ласощами. Вони його не бачили, не чули, дивилися крізь нього, наче він був із скла.
Втомлений і сумний, вернувся Тоніно додому. Мама чекала його на балконі.
— Я тут, мамо! — вигукнув Тоніно.
Та мама його не побачила й не почула і стурбовано низала очима вулицю.
— Осьдечки я, тату! — вигукнув Тоніно, зайшовши в кімнату, і сів на своє місце, біля столу. Але тато занепокоєно мимрив:
— Дивно, чому його й досі немає? Чи не скоїлася з ним якась біда?
— Я тут, я тут! Мамо, тату! — гукав Тоніно. Та ніхто його не чув.
Тоніно зарюмсав. Але навіщо рюмсати, коли ніхто не бачить твоїх сліз?
— Не хочу я більше бути невидимим,— сказав розпачливо Тоніно.— Хочу, щоб мене бачив тато, щоб гримала на мене мама, щоб мене викликав до дошки вчитель! Хочу гратися з друзями. Ой, як погано бути невидимим і самотнім!
Пішов бідолашний Тоніно у двір, а там на лаві сидить дідусь, гріється проти сонця.
— Чого це ти плачеш? — питає його дідусь.
— Хіба ви мене бачите? — здивувався Тоніно.
— Авжеж, бачу. Щодня бачу, як ідеш до школи і вертаєшся додому.
— А я вас не бачив.
— Я це знаю. Ніхто мене не помічає. Та хіба хлоп'ята звертають увагу на самотнього старого пенсіонера? Я для вас однаково, що невидима людина.
— Тоніно! — гукнула з балкона мама.
— Мамо, ти мене бачиш?
— Авжеж, бачу. Сліпа я, чи що? Ходи-но сюди, тато з тобою поговорить.
— Зараз іду, мамо,— радісно вигукнув Тоніно.
— А ти не боїшся прочухана? — спитав, усміхаючись, дідусь.
Тоніно обняв дідуся за шию й поцілував.
— Ви мене врятували,— сказав він дідусеві.
— Бувай здоров,— відповів дідусь.