Оце й усе. Працівники Сюрте марно нишпорили по всіх закутках Парижа, дряпали якорями дно Сени — жодних слідів місіс Брітт, живої чи мертвої, виявлено не було.
Щоранку з Лондона дзвонив давній знайомий Мегре суперінтендент Пайк.
— Sorry[1], комісаре. Досі нічого нового?
Ця клята справа, завжди вологий одяг, калюжі від парасольок на підлозі і, нарешті, зубний біль пані Мегре — все це тримало комісара в стані страшенного нервового напруження, і всі бачили, що його може щомиті прорвати, аби був бодай найменший привід.
— В чому річ, Жозефе?
— Шеф хоче вас бачити, пане комісар.
— Скажи, що зараз прийду.
Для звіту було ще ранувато. Директор викликав його серед дня лише тоді, коли йшлося про щось справді важливе.
Дочитавши донесення, комісар ще раз ретельно натоптав та запалив люльку і попрямував до кабінету директора.
— Що нового, Мегре?
Замість відповіді, той лише знизав плечима.
— Кур'єр щойно приніс листа від міністра.
Просто "міністр" в директорових устах означало — "міністр внутрішніх справ", якому було безпосередньо підпорядковане Управління карного розшуку.
— Я слухаю.
— Об одинадцятій тридцять сюди приїде один добродій. — Годинник вибив чверть на дванадцяту. — Це пан Фюмаль, особистий друг міністра. Він щедро асигнував його на останніх виборах.
— Його дочка щось накоїла?
— В нього нема дочки.
— Тоді син?
— І сина нема. Міністр не пише, в чому річ. Здається, цей добродій хоче поговорити з вами віч-на-віч. Ви самі розумієте, що з ним краще не сперечатись. Нам доведеться робити те, чого він захоче.
Мегре ледве поворухнув губами, але було неважко зрозуміти, що слово, яке мало не зірвалось з його уст, починалося на літеру "г".
— Пробачте, комісаре, я сам розумію, що це робота не з приємних. Зробіть усе, що зможете. Останнім часом ми й так мали вдосталь неприємностей.
Опинившись у приймальні, Мегре зустрівся поглядом із Жозефом.
— Коли з'явиться цей Фюмаль, веди його просто до мене.
— Хто-хто?
— Фюмаль! Це його прізвище.
Він раптом подумав, що колись уже чув це прізвище та ще й, здається, у зв'язку з чимось вельми неприємним. Проте зараз він мав забагато неприємностей, щоб пригадувати додаткові.
— Аєвар на місці? — запитав він на порозі інспекторської.
— Ще не приходив.
— Хворий?
— Хто його зна. Не дзвонив.
Аєвара заступав Жанв'є, з іще червоним носом і землисто-сірим обличчям.
— Як твої хлоп'ята?
— Лежать із грипом.
Хвилин за п'ять Мегре почув, як хтось знов зашкрябав у двері його кабінету, і Жозеф якось невпевнено вимовив:
— Пан Фюмаль.
Не підводячи голови, Мегре пробурмотів:
— Сідайте.
Міцне дубове крісло жалібно заскрипіло під велетенською вагою гостя. Вмостившись, Фюмаль невдоволено зиркнув на комісара, немов здивований таким прийомом.
— Мені сказали, що ви хочете поговорити зі мною особисто. У чім річ?
На пальті гостя було лише кілька краплинок — він, безперечно, прибув машиною.
— Ви мене не впізнаєте?
— Ні.
— Подумайте.
— В мене є про що думати й без цього.
— Фердінанд.
— Який Фердінанд?
— Гладкий… Фердінанд Бум-бум.
Комісар не помилявся — згадка була неприємна. Це було так давно… В пам'яті раптом постали рідне село, школа, обличчя однокласників.
В той час батько Мегре був управителем поміщицького маєтку в Сен-Фіакрі, а батько Фюмаля — різником на сусідньому хуторі Катреван. Хлопці вчились в одній школі, навіть в одному класі. Бум-бумом його охрестили школярі — Фердінанд завжди був вайлуватим гладуном з таким же, як і тепер, брезклим, хворобливим обличчям.
— Згадали?
— Так.
— Скільки літ, скільки зим! Не дивно, що ви й забули про мене. А я знав, що ви стали детективом, — бачив ваші фото в газетах. До речі, ми ж були колись на "ти"!
— Що було, те загуло, — сухо відповів комісар, вибиваючи люльку.
— Як хочете. Ви читали листа від міністра?
— Ні.
— І вам ніхто нічого не казав?
— Казали.
— Зрештою, кожен із нас утяв, скільки вмів. Мій батько, правда, був не управителем, а простим різником. Мене вигнали з ліцею після п'ятого класу…
В ньому відчувалась затамована злість — і не стільки проти самого Мегре, як проти всього світу, проти життя, проти неба.
— А зараз сам Оскар — мій найкращий друг…
Оскар — міністр внутрішніх справ.
— Він мені дечим завдячує… Тож він і порадив мені звернутись до вас. "Іди, — каже, — поговори з Мегре. Він на цьому зуби з'їв. Я його віддам у твоє цілковите розпорядження… Покладись на мене".
Комісар мовчав, його важкий погляд немов прикипів до жовтого брезклого обличчя Фюмаля.
— Я ще пам'ятаю вашого батька, — вів далі той. — У нього були такі пишні рудуваті вуса, еге ж? Але сам худий, здається, сухотний… Шкода, що він не поладнав з моїм старим. Вони вдвох могли б такі справи вершити, що ой-ой-ой…
Нігті Мегре люто вп'ялися в долоні, але він стримався, хоч від останньої фрази гостя в ньому все немов заклекотіло: ці згадки були найболючіші.
Подібно до багатьох інших сільських різників, Луї Фюмаль, батько Фердінанда, торгував ще й товаром. Він навіть орендував пасовисько, щороку скуповуючи все нові луки.
Про його жінку, матір Фердінанда, по всій окрузі ходила лиха слава. Подейкували, що вона ніколи не носила панталон, бо, як сама казала, "поки їх спустиш, то й нагоду впустиш".
Невже в усіх людей на деяких згадках дитинства немовби лежить тінь?
Як управителю Еварісту Мегре довіряли продаж худоби. Він довго відмовлявся вступати у будь-які стосунки з Луї Фюмалем. Той наполягав, і одного дня Мегре погодився. Фюмаль прийшов до нього в кабінет і поклав на стіл своє старе заяложене портмоне, що мало не тріщало од асигнацій.
Малому Мегре вже минув восьмий, але того дня він був не в школі, а вдома, бо нездужав. Мати його була ще жива і, здається, саме поралась на кухні.
Раптом він почув грюкіт дверей і побачив, як до кімнати влетів батько. Він був чимось страшенно схвильований, без капелюха, з вологими від поту вусами.
— Цей падлюка Фюмаль… — вигукнув він.
— Що він зробив?
— Я спочатку навіть уваги не звернув… Коли він вийшов, я поклав гроші до сейфу, потім подзвонив графові і лише опісля помітив на столі під цигарницею дві асигновки. Ото свиня!
Мегре вже встиг забути, скільки там було грошей, але він ще добре пам'ятав нестримний гнів страшенно ображеного батька…