Одного дня пообіді (коли Тереза й Томаш мали дві вільні години) вони втрьох пішли прогулятися по косогору за своїм будиночком.
— Не подобається мені, як він бігає, — сказала Тереза.
Каренін припадав на задню ногу. Томаш схилився до нього й, обмацавши лапу, виявив на стегні невелику ґулю.
Наступного дня він посадив його біля себе на сидіння вантажівки і повіз у сусіднє село до ветеринара. Через тиждень він знову заїхав до нього і повернувся додому зі звісткою, що в Кареніна рак.
А ще через три дні у присутності ветеринара оперував Кареніна. Коли він привіз пса додому, той іще не пробудився після наркозу. Він лежав біля їхньої постелі на килимі з розплющеними очима і стогнав. На виголеному стегні видно було шов із шести стібків.
Нарешті Каренін спробував звестися на ноги. Але не зміг.
Тереза страшенно злякалася, що він уже ніколи не зможе ходити.
— Не хвилюйся, — сказав Томаш, — він ще запаморочений наркозом.
Тереза спробувала підняти пса, але він дряпнув її. Такого ще не бувало, щоб він хотів укусити її!
— Він не розуміє, хто ти, — сказав Томаш, — не впізнає тебе.
Вони поклали його біля самої постелі, де він швидко заснув. Поснули й вони.
Було три години ночі, коли він раптом розбудив їх. Крутив хвостом, топтався по Терезі й Томашеві, бурхливо лащився до них.
Такого ще ніколи не бувало — щоб він розбудив їх! Каренін завжди чекав, поки хтось прокинеться, і лише потім плигав на ліжко.
Але цього разу, повністю очумавшись серед ночі, він не міг стриматися. Хто знає, з якої далечі він повертався, з якими примарами боровся! Коли ж раптом побачив, що він удома, впізнав своїх найближчих, то не зміг не поділитися з ними своєю безмежною радістю, радістю повернення і відродження.
2
На самому початку книги Буття сказано, що Бог створив людину, аби дати їй владу над птахами, рибами і всякими тваринами. Звичайно, Буття написала людина і аж ніяк не кінь. Нема ніякої впевненості, що Бог справді довірив людині владу над іншими створіннями. Скоріше, схоже на те, що людина вигадала Бога, щоб владу, узурповану нею над коровою і конем, обернути на святе діло. Так, право вбити оленя чи корову — це єдине, в чому по-братському згодне все людство навіть у період найкривавіших воєн.
Це право видається нам цілком природним, оскільки на вершині ієрархії знаходимося ми. Але досить було б утрутитися в гру комусь третьому, скажімо, гостеві з іншої планети, чий Бог сказав би: "Ти пануватимеш над створіннями всіх інших планет", як уся безспірність "Буття" одразу стала б проблематичною. Людина, запряжена до возу марсіанином або запечена на рожні істотами з Молочного Шляху, можливо, і згадала б якоїсь миті про телячу відбивну, яку звикла краяти на тарілці, і попросила б вибачення (трохи запізно!) в корови.
Тереза іде за чередою теличок, жене їх перед собою, раз по раз котрусь із них приборкуючи, бо молоді корівки, розвеселившись, тікають з дороги в поля. Каренін супроводжує її. Ось уже два роки він отак щодня ходить із нею на пасовисько. Його завжди страшенно забавляло те, що він може бути суворим до телиць, гавкати на них, закликаючи до порядку. (Його Бог довірив йому владу над коровами, і він дуже пишався цим.) Але зараз Каренінові було дуже важко йти, плигаючи на трьох лапах; на четвертій у нього кровоточила рана. Тереза щохвилини нахилялася до нього і гладила по спині. Через два тижні після операції з'ясувалося, що пухлина росла, і що Каренінові буде чимдалі гірше й гірше.
Дорогою вони зустрічають сусідку, котра поспішає в ґумових чоботях до корівника. Сусідка зупиняється:
— Що це з вашим песиком? Наче накульгує!
— В нього рак. Він приречений, — відказує Тереза і відчуває, як стискається у неї горло і говорити стає несила. Сусідка, побачивши Терезині сльози, мало не обурюється:
— Господи, годі вам плакати через пса!
Каже вона це незлобиво, вона добра жінка, просто хоче по-своєму втішити Терезу. Тереза знає це, втім, вона тут, у селі, вже досить давно, аби зрозуміти, що коли б селяни любили кожного кролика так, як вона любить Кареніна, вони жодного не змогли б забити і невдовзі померли б з голоду разом зі своїми тваринами. І все-таки їй здається, що сусідчині слова звучать неприязно.
— Я розумію, — відповідає вона покірно, а тоді швидко повертається до неї спиною і йде далі. У своїй любові до пса вона відчуває себе самотньою. Зі смутною посмішкою вона каже собі, що мусить приховувати її більше, аніж приховувала б зраду. Любов до собаки обурює людей. Коли б сусідка довідалася, що Тереза невірна Томашеві, на знак таємної згоди вона хіба що весело ляснула б її по спині.
Отже, Тереза йде далі зі своїми теличками, які труться одна об одну боками, і думає про те, які це милі тваринки. Спокійні, нехитрі, часом по-дитячому пустотливі, вони схожі на товстих п'ятдесятилітніх жінок, які вдають, що їм чотирнадцять. Нема нічого зворушливішого за корів, які бавляться. Тереза дивиться на них із симпатією і каже сама собі (ця думка за ці два роки часто повертається до неї), що людство паразитує на коровах, як солітер паразитує на людині: воно присмокталося до їхнього вимені, немов п'явка. Людина — паразит корови, так визначила б людину в своєму підручнику зоології нелюдина.
Це визначення ми можемо вважати звичайним жартом і прийняти його з поблажливою посмішкою. Проте, коли Тереза серйозно задумується над ним, у неї земля хитається під ногами: її думки стають небезпечними і віддаляють її від людства. Уже в "Бутті" сказано, що Бог дав людині владу над тваринами, але ми можемо зрозуміти це і так, що він лише довірив людині опікуватися ними. Людина була не власником планети, а тільки її управителем, котрому якогось дня доведеться відповідати за своє управління. Декарт зробив рішучий крок уперед — зробив з людини "пана і господаря природи". Але є в цьому, безперечно, якийсь глибокий зв'язок, чому саме він остаточно відмовив тваринам в існуванні душі: людина — володар і пан, тоді як тварина, каже Декарт, усього лише автомат, оживлена машина, "machina animata". Якщо тварина стогне, це не стогін, це скрипіння механізму, який погано працює. Коли колесо скрипить, це не означає, що він страждає, це означає лише, що він не змащений. Так само ми повинні сприймати і плач тварини й не журитися за собакою, коли у віварії її живою потрощать.