Від усього того вона почувалася нещасною, але внизу, уже на хіднику подумала: а чому, власне, вона має зустрічатися з чехами? Що її об'єднує з ними? Країна? Коли б кожен з них мав сказати, що він розуміє під назвою Чехія, образи, які поставали б у них перед очима, були б зовсім різні, не створювали б жодної єдності.
Чи, може, культура? А що це таке? Дворжак і Яначек? Безперечно. А що, коли якийсь чех не розуміє музики? І суть чеського національного характеру одразу розпливається.
Чи, може, великі мужі? Ян Гус? Ніхто з тих людей у кімнаті не прочитав ані рядка з його книжок. Єдине, що вони одностайно розуміли, було полум'я, слава полум'ю, в якому згорів він як єретик на вогнищі, слава попелу, в який він обернувся, і тому суть чеської національної свідомості, каже сама собі Сабіна, саме попіл, нічого більше. Цих людей об'єднує лише поразка і докори, якими вони закидають одне одного.
Вона швидко йшла по вулиці. Більше, ніж розрив з емігрантами, її розтривожили власні думки. Вона знала, що вони несправедливі. Адже серед чехів були люди і не схожі на отого, з довгим указівним пальцем. Ніякова тиша, що запала після її слів, аж ніяк не означала, що всі були проти неї. Скоріше присутні були спантеличені раптовою ненавистю, тим нерозумінням, жертвою якого всі стають тут, в еміграції. Чому б їй не пожаліти їх? Чому вона не сприймає їх зі зворушенням, як людей покинутих?
Ми вже знаємо чому. Вже тоді, коли вона зрадила батька, перед нею відкрилося життя як довга дорога зрад, і кожна нова зрада притягувала її, мов розпуста і перемога. Вона не хоче і не буде стояти в строю! Не стоятиме в строю — люди, ті самі розмови! Ось тому її так стривожила власна несправедливість. Ця тривога не неприємна, навпаки, у Сабіни таке відчуття, ніби вона здобула над чимось перемогу і хтось невидимий аплодує їй.
Однак після цього сп'яніння в душі озвався страх: десь ця дорога мусить скінчитися! Колись треба припинити зраджувати! Якогось дня вона муситиме зупинитися!
Був вечір, вона квапливо йшла по перону. Поїзд до Амстердама вже було подано. Вона шукала свій вагон. Відчинила двері купе, до якого її провів приязний провідник, і побачила Франца, що сидів на засланій полиці. Він підвівся, щоб привітатися з нею, а вона обняла його і вкрила поцілунками.
Їй страшенно хотілося сказати найбанальніші жіночі слова: "Не відпускай мене, тримай біля себе, приборкай мене, зроби своєю рабинею, будь сильний!" Але це були слова, яких вона не могла і не вміла вимовити.
Випустивши його з обіймів, вона лише сказала:
— Я неймовірно рада, що я з тобою. — При її стриманому характері це було найбільше, що вона вміла сказати.
5
МАЛИЙ СЛОВНИК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
(продовження)
Демонстрації
Людям в Італії або у Франції добре. Коли батьки примушують ходити до костьолу, діти помщаються тим, що вступають у партію (комуністичну, маоїстську, троцькістську тощо). Зате Сабіну батько посилав спершу до костьолу, а потім сам же зі страху примусив вступити в комуністичну Спілку молоді.
Маршируючи в колоні на Перше травня, вона не вміла дотримуватись ритму, тож дівчина, що йшла позаду, гримала на неї і навмисне наступала їй на п'яти. Коли в поході починали співати, вона ніколи не знала тексту пісень й лише мовчки розкривала рота. Але її товаришки, помітивши це, поскаржились на неї. З молодих літ вона ненавиділа будь-які демонстрації.
Франц навчався в Парижі, й оскільки був надзвичайно обдарованим студентом, наукова кар'єра розкривалась перед ним з двадцяти років. Уже тоді він знав, що все життя проведе в просторі університетського кабінету, публічних бібліотек та кількох аудиторій; така перспектива викликала в нього почуття задухи. Він мріяв вийти за межі свого життя, як виходить з квартири на вулицю.
Ось чому він, поки жив у Парижі, так любив ходити на демонстрації. Як це чудово було — щось святкувати, щось вимагати, проти чогось протестувати, не бути самому, іти під відкритим небом разом з іншими. Колони демонстрантів, що сунули по бульвару Сен-Жермен або від площі Республіки до Бастилії, заворожували його. Галасливий марш натовпу був для нього образом Європи та її історії. Європа — це Великий Марш. Марш від революції, від бою до бою, тільки вперед.
Я б міг це сказати й по-іншому: Францові його життя серед книжок видавалося нереальним. Він мріяв про справжнє життя, про дотики інших людей, які йдуть пліч-о-пліч з ним, про їхні вигуки. Він не усвідомлював, що саме те, що він уважав за несправжнє (роботу в тиші кабінету та бібліотек), і є його справжнім життям, тоді як демонстрації, які уособлювали для нього реальність, були нічим іншим, як театром, танком, урочистістю, одне слово, сном.
У студентські роки Сабіна мешкала в гуртожитку. Першого травня всі мусили рано-ранісінько вставати і йти на місце збору демонстрантів. Аби нікому не заманулось лишитися, студенти-активісти контролювали, чи порожньо в будинку. І тому вона ховалася в туалеті, а коли і контролери йшли на вулицю, поверталася до своєї кімнати. Западала така тиша, про яку можна було тільки мріяти. Лише здалеку долинала маршова музика. І їй здавалося, що вона сховалася в мушлі, а вдалечині шумить море ворожого світу.
Через рік-два після того, як покинула Чехію, вона випадково опинилася в Парижі саме на річницю російського вторгнення. У місті проходила маніфестація протесту, і вона не могла устояти перед бажанням узяти в ній участь. Молоді французи піднімали стиснені кулаки й вигукували гасла проти радянського імперіалізму. Ці гасла подобалися їй, та раптом вона з подивом усвідомила, що не може вигукувати їх разом з іншими — не витримала маршового походу більше кількох хвилин.
Коли вона поділилася своїми відчуттями з французькими друзями, вони здивувалися: "То ти не хочеш боротися проти окупації своєї країни?" Вона хотіла сказати їм, що за комунізмом, фашизмом, різними окупаціями і вторгненнями приховується фундаментальніше, всеосяжне зло; образом цього зла для неї назавжди стали маршові колони людей, які піднімають руки і вигукують в унісон однакові склади. Але вона розуміла, що не зможе їм цього пояснити. Розгубившись, вона перевела розмову на іншу тему.