Рут, Ендрю й Пол уважно спостерігали, як Саймон намагався розібратися з комп'ютером. Він відкрив меню, тоді ніяк не міг з нього вийти, клацав на піктограми, функцій яких не розумів, тож наслідки цих дій його лише баламутили, але він уже не шаленів. Шляхом спроб і помилок повернувшись до початкової сторінки, він глянув на Рут і сказав:
— Ну, ніби все нормально, га?
— Чудово! — миттєво озвалася вона з вимученою посмішкою, мовби перед цим нічого не сталося, мовби він придбав комп'ютер у крамниці "Діксонс" і підключив його без жодних оскаженілих погроз. — Він швидший, Саймоне. Набагато швидший за той попередній.
"Та він ще не підключений до інтернету, дурепо".
— Ага, я теж так думаю.
Він обвів поглядом синів.
— Це нова й дорога модель, тому поводьтеся з нею з належною повагою, ясно? І нікому про неї ані слова, — додав Саймон, а повітря кімнати знову лиховісно загусло. — Ясно? Пояснювати не треба?
Вони знову кивнули.
Обличчя Пола було похмуре й напружене. Непомітно від батька він намалював тонким пальцем на своїй нозі уявну вісімку.
— І засуньте ці кляті фіранки. Чому вони досі відкриті?
"Бо ми всі стояли й дивилися на твої дебільні вибрики".
Ендрю заслонив фіранки і вийшов із кімнати.
Навіть бухнувшись горілиць на ліжко у своїй спальні, Ендрю не міг віддатися солодким мріям про Ґаю Баден. Думка про те, що його батько балотуватиметься в раду, нависла над ним, наче велетенський айсберг, відкидаючи свою тінь на все довкола, навіть на Ґаю.
Усе життя, скільки Ендрю себе пам'ятав, Саймон був самовдоволеним в'язнем власного презирства щодо інших людей, який перетворив свій дім на фортецю супроти всього світу, де єдиним законом були його бажання, а перепади його настрою слугували щоденним барометром внутрішньої атмосфери родини. Підростаючи, Ендрю усвідомив, що майже тотальна ізольованість його родини від світу не була типовою, і це його трохи бентежило. Батьки друзів розпитували, де він живе, не в змозі ідентифікувати його родину. Часом вони цікавились, чи його мати або батько мають намір відвідати якісь громадські заходи чи акції зі збору коштів. Іноді згадували Рут ще з часів початкової школи, коли матері зустрічалися на майданчиках для ігор. Вона була значно товариськіша за батька. Цілком можливо, що якби вона не одружилася з таким відлюдьком, то поводилася б, як мати Жирка, зустрічаючись із подругами за обідами чи вечерями, і мала б нормальні контакти з усім містечком.
У тих рідкісних випадках, коли Саймон опускався до спілкування з кимось, він починав удавати з себе грубуватого добрячка, від чого Ендрю аж тіпало. Батько починав тоді забагато говорити, вставляв недоречні жарти і частенько мимоволі зачіпав занадто болючі для інших теми, бо зовсім не розумів, не знав та й не хотів по-справжньому знати тих людей, з якими був змушений розмовляти. Останнім часом Ендрю здавалося, що Саймон взагалі не сприймав їх як реальних істот.
Ендрю не міг збагнути, навіщо батькові заманулося вийти на широку сцену, адже це неминуче принесе велику біду. Ендрю знав інших батьків, тих, які спонсорували, скажімо, велосипедні перегони, щоб зібрати гроші на нові різдвяні вогні для Майдану, або проводили скаутські табори, або засновували книжкові клуби. Саймон не займався нічим таким, що вимагало б співпраці з іншими, і ніколи не виявляв ані найменшого інтересу до тих речей, що не давали йому безпосередньої користі.
Розпалена уява Ендрю підкидала йому жахливі видіння: ось Саймон виголошує промову, пересипану очевидними для всіх вигадками, які лише його дружина могла прийняти за чисту монету; ось Саймон намагається залякати опонента своєю неандертальською фізіономією; ось Саймон втрачає контроль над собою і починає кидати прямо в мікрофон свої улюблені лайливі слівця: йохарний бабай, довбаний, срань, гівнюх…
Ендрю підсунув до себе ноутбук, але одразу й відштовхнув його. Він навіть не торкнувся до мобілки, що лежала на столі. Будь-яке коротке повідомлення не змогло б умістити його безмежної тривоги й страху; він виявився перед ними безсилий, і навіть Жирко не зрозумів би, як тут бути.
П'ятниця
Тіло Баррі Фербразера перевезли до ритуальної зали. Глибокі чорні розрізи на білій шкірі черепа, схожі на жолобки від ковзанів на льоду, ховалися за кучмою його густого волосся. У кімнаті прощань з приглушеним світлом і тихою музикою лежало холодне, воскове й порожнє тіло, вбране у вечірню сорочку й штани, що їх Баррі вдягнув на річницю шлюбу. Завдяки ретельному гриму обличчя виглядало майже живим. Могло здатися, що він просто заснув; але тільки могло.
Напередодні похорону попрощатися з тілом прийшли двоє братів Баррі, його вдова й четверо дітей. Мері майже до останньої хвилини не була певна, чи варто дозволяти усім їхнім дітям бачити батькові останки. Деклан був чутливий хлопчик, схильний до кошмарних снів. У п'ятницю пополудні, коли вона ще перебувала в гарячковому стані нерішучості, сталося непорозуміння.
Колін "Каббі" Вол вирішив теж піти попрощатися з покійним. Мері, зазвичай така м'яка й догідлива, сприйняла це як зайву надмірність. Вона почала говорити з Тессою по телефону на підвищених тонах. Тоді знову розплакалась і пояснила, що просто не планувала велелюдного прощання, що це все суто родинна подія… Страшенно вибачаючись, Тесса сказала, що все розуміє, після чого була змушена пояснити це Коліну, котрий смертельно образився й замовк.
Він просто хотів постояти на самоті біля тіла Баррі й мовчки віддати належне чоловікові, що займав у його житті таке особливе місце. Колін розповідав Баррі секрети й таємниці, яких не довірив би ніякому іншому приятелю, і маленькі карі очі-намистинки Баррі завжди іскрилися до нього теплом і розумінням. За все життя Колін не мав таких близьких друзів; лише поселившись у Пеґфорді, він отримав змогу насолоджуватися справжньою чоловічою дружбою, якої більше вже не сподівався зустріти. Те, що Колін, який завжди почувався диваком і аутсайдером, чиє життя складалося з постійної щоденної боротьби, зумів потоваришувати з життєрадісним, популярним і незмінно оптимістичним Баррі, завжди видавалося маленьким дивом. Колін зібрав докупи останні рештки власної гідності, рішуче налаштувався не тримати зла на Мері й решту дня провів у роздумах про те, яким, без сумніву, здивованим і скривдженим був би Баррі, довідавшись про таке рішення своєї дружини.