Я йшов, аж поки вулиця не вперлась в якусь гору, вкриту густим садом, звідкіля чути було музику. Біля брами стояли візники, поліцейські, на котрих електричні ліхтарики кидали з брами цілі снопи неблимаючого, ясного світла. Люди йшли туди й звідтіль.
— Се що? — спитав я візника, показуючи на сад.
Він зневажливо (видимо, за мою нетямучість в таких серйозних справах) сковзнув поглядом поверх мене й повернув голову в другий бік.
— Сад... чи ви не бачите самі?.. Троєцькой,— буркнув він у просторінь.
Справді, навіщо тільки животіють на світі отакі нікчеми, як я, що не знають навіть, що се Троїцький сад для прогулянок поважаної пані публіки.
Ну, що ж... Сад то й сад. Купивши квитка, пірнаю вкупі з іншими в сад.
Відразу обхопила нас напівтемрява: величезні старі дерева з обох боків кидали на нас густі тіні, а далі, в морі світла, коливався, ворушився святковий, ласий до розваг, до втіх, люд; прискали водомети; горбочки, вкриті густою щіткою різнобарвних левкоїв, розливали навкруги п'янкуваті пахощі, а над усім, або тихо гойдаючись у повітрі, або крутячись лютим вихорем, панували згуки оркестру.
Музика ввірвалася. Я знічев'я почав оглядати гуляючу публіку. Найбільш, звичайно, цікавився жінками, бо й їх була вражаюча більшість. Дивився на їхні вродливі, гарненькі, погані, лагідні, злі обличчя и несподівано для себе помітив одну якусь, властиву всім їм, я б сказав, печать на видочку. Щось таке, чого не міг відразу означити, хоч як не силкувався, не напружував свого мізку. Я тільки відчував, що се щось гидотне...
Хотів іти, але раптом серце мені захолонуло.
Я випростався й прикипів до місця. Просто поперед мене в кількох сажнях, як місяць поміж зорями, засіяла... вона, моя Ніна, моя богиня. В яснім сяйві світла вона здавалася мені блискучим привидом, істотою надземною...
Але... хто ж то тримає її під руку?.. То не він, не Гінкін. Огрядна, висока, ставна постать, грубе обличчя з голеними вусами й загнутим носом, товсті губи й хижі, масні очі. Ніна закохано дивилася на нього, одкинувши трохи назад пишну чорну голівку, вкриту розкішним капелюшком, і я побачив на її видочку богині ту ж саму бридотну печать.
Вони наближались, не поспішаючись і перекидуючись окремими словами, зміст котрих зрозумілий був, очевидно, тільки їм самим. Наблизились, проходили повз мене.
— Ніно,— раптово зірвалось у мене.
Немов вражена електричним током, вона злякано відсахнулася від свого добродія й зупинилася, озираючись. Шукала, хто покликав її.
— Ніно,— знову гукнув я й виступив з тіні. На видочку її, в очах, у всіх рисах вимальовувався несвітський жах. Вона тихо застогнала, вхопила за рукав високого добродія, але не могла одірвати від мене поширених переляком очей.
Публіка, почуваючи "історію", мовчки купчилася круг нас, пожираючи нас жадливими до цікавого й пікантного очима.
— Нарешті я здибав тебе, Ніно,— говорив я.
— Не треба, о, не треба! — задихуючись, викрикнула вона й ще цупкіш вчепилася в свого добродія. Він, видимо, отетерів від несподіванки, але швидко прийшов до пам'яті.
— Слухайте... е-е... ви дозволяєте собі... занадто... е-е...— мурмотів він, шукаючи очима когось поміж натовпом, мабуть, поліціанта. Справді, засюрчав поліцейський свищик.
Та я вже не слухав нічого.
— Два слова тільки, Ніно,— благав я, підступаючи ближче.
— Не треба, не треба,— ховалась вона за незнайомого мені добродія й тягла його геть в публіку, А невиразна відразу печать на виду розповзалася вже на все обличчя, і я нарешті пригадав, що то.
Вам, пане лікарю, траплялося часом випадково натрапити на сцену, коли, лютий у виконанні свого обов'язку, старий городовик цупить до участку затриману на вулиці безбілетну проститутку? Траплялось? Ви звернули увагу на її обличчя?.. Ні?.. Даремно, психіатрові се треба. Ви побачили б той вираз, що примушував мене в саду довго напружувати мізок, аж поки я не пригадав, що то за тавро.
Вони зникли в натовпі, а я, розлютований другою невдачею, кинувся навздогінці. Але два моторних городовики, мов у щемки, захопили мої руки.
— Набік, набік його, у тінь,— звелів їм финтикуватий околодок, і мене поцупили в гущавину, в темінь, потім до виходу, посадили на візника й привезли в участок. Мабуть, чимало дурниць наплів я їм там, коли, зрештою, попав до вас, пане лікарю.
Отже, коли ви, вислухавши мою нецікаву, але одну з багатьох,— я тепер певний в тім,— історію, мусите щось там занотувати у вашій отій величезній книзі, зазначити пункт збожевоління, то я вам радо допоможу в сій справі. Беріть перо й пишіть: прізвисько — Дмитро Сохальський; причина збожевоління — довге перебування в певності, що женщина, крім вроди, має мізок у голові, крім жадоби до життя — свідомість честі й обов'язку, крім хтивості — здатність кохати.
Отсе і все, що вважаю за потрібне висловити вам.
А по сій мові, благаю вас пустити мене, бо не можу я й години більш сидіти в сім проклятім місті; десь там досі нетерпляче чекає на мене моя дорога, люба крихотка...
1910