4. В кожному разі сам Себастян казав, що Франц казав, що життя залежить від того, попри що йдеш. Але те, попри що йдеш, однаково залежить від того, куди ходиш. Тобто змінити його досить просто. Важче з іншими визначальними стихіями — що п'єш і чим дихаєш.
У Ялівці всі дихали етеристими смолами ялівців І пили ялівцівку, в яку ялівець потрапляв тричі. Бо вода, в якій бродили солодкі ягоди, сама спочатку роками переливалася з неба в землю, обмиваючи ялівець, натираючись ним і запам'ятовуючи його, а потім ще й нагрівалася на вогні з ялівцевих полін.
5. Ялівцівку варили на кожному подвір'ї. Свіжі пагони виварювалися у казанах зі спиртом, вигнаним з ягід ялівцю. На камінні збиралися випари, які охолоджувалися і скрапували густим джином. Бувало таке, що над дахами зависали важкі джинові хмари. Тож, коли збиралося на мороз, алкоголь проривався з неба. На землі, вже попередньо охолодженій, він замерзав, і вулиці вкривалися тонким льодом. Якби полизати той лід, то можна було би сп'яніти. В такі дні ходити вулицями треба було ковзаючи. Хоч насправді нога не встигає послизнутися, якщо йти достатньо швидко — щоб підошва якнайкоротше терлася об лід.
6. Найперша Анна з'явилася у Ялівці вже тоді, коли місто ставало модним курортом. Незадовго перед тим вона сильно побилася, падаючи зі скелі, хоч була прив'язана шнурком, і довший час нічого не їла. Все ж страшенно перелякалася. На другий день вона все одно пішла у гори і спробувала лізти. Але нічого не вийшло. Вперше тіло відмовлялося бути продовженням каменя. Щось там виявилося сильнішим. Вона приїхала в Ялівець, пила джин, збиралася тренуватися, але пила джин. Не наважувалася навіть підійти до скель. І невдовзі познайомилася з Франциском. Він робив анімаційні фільми, заради яких до Ялівця приїжджало вже не менше туристів, ніж до джину.
7. Анна почувала себе, як лишайник, віддертий від голого берега холодного моря. Мусила попросту протриматися, щоб втриматися. Бо інакше було б ніяк. їй дуже хотілося не бути злою. Боже! Не дай мені когось скривдити — молилася вона щохвилини.
Вперше вони з Францом заночували у барі, де, випадково забрівши під вечір, не могли не лишитися до ранку. Бармен був настільки не подібним на бармена, що вони досить довго чекали на когось, до кого можна було б звернутися. Там вони робили один одному джиновий масаж, відбули три джинові інгаляції, підпалювали джин-первак на долонях і животі, пили розлитий по столі і з рота в рот. Анна ще не уявляла собі Франца в якомусь іншому місці.
8. Вночі лежали поруч на складених стільцях і зрозуміли, що за збігом кісток і м'якоті вони брат і сестра. Або чоловік і жінка. Навіть якщо більше такого не буде, думав Франциск, все одно приємно доторкатися. А вона думала про різні дрібниці і дивноти, які трапляються або можуть трапитися будь-коли.
Заки вони спали, припасовуючи кості до м'якоті, і кості до костей, і м'якіть до м'якоті, їхні черепи безперервно доторкалися якимись нерівностями. Вони поверталися, притискалися, крутилися і відсувалися, а черепи не роз'єднувалися ні на секунду. Часом черепи гримотіли, зачіпаючись особливо виразними горбами і западинами, і вони часто будилися, лякаючись непомірної близькості, яка забезпечувалася самими головами. Більше ніколи Франциск і Анна не переживали такого спільного прояснення і прозріння.
Надворі почало світати. Головна вулиця містечка проминала зачинені бари, темні подвір'я, захаращені виноградом, який ніколи не достигав, низенькі кам'яні огорожі, високі брами і простувала до підніжжя тисячо-шістсот-дев яносто-п ятиметрової гори, поступово переходячи у ледь помітну стежечку, яка в таку пору дня світилася білим.
9. Вагітність Анни була періодом суцільного щастя. Тим, що можна по-справжньому назвати співжиттям, сім'єю.
Вечори вони починали завчасу. Ходили у теплих осінніх плащах найдальшими закапелками серед ще не заселених вілл. Бавилися, що то не їхнє місто. Її руку він тримав у своїй кишені. Вони йшли, одночасно роблячи крок тою ногою, до якої так міцно була притиснена нога іншого, що відчувалися хвилі м'язових скорочень, а стегнові суглоби смішно терлися. їй дуже подобалося, що все так просто. Що її любить той, кого любить вона. Вона вперше переживала радість того, що вранці не треба йти геть. Вона розказувала йому щось із того, що було, коли його ще не було, і дуже любила, як він розказував про те, якою він її знає. Вранці вони довго снідали на балконі медом, квасним молоком, розмоченими у вині сухими грушками, намоченими у молоці підсмаженими сухарями, різними горіхами.
10. На столику коло ванни стояла стара друкарська машинка з непорушною чавунною підставкою, і те, що вони не наважувалися сказати одне одному, писали на довгому аркуші найкращого паперу, закладеного у "Ремінґтон". Погано мені з людьми, про яких не знаєш, — писала Анна, — чи добре їм тепер, чи добре їм зі мною, чи добре йому тут. Погано і тяжко з тими, які не кажуть, що їм подобається, а що — ні. Франциск друкував щось зовсім інше: ще не роблячи жодного зла, погані люди нам роблять погано — ми мусимо зважати на їхнє існування. Добрі люди перестають бути добрими, коли починають шкодувати те, що віддавати шкода, — нащось написала Анна. А Франц — сенс і насолода існують лише у деталях, треба знати ці деталі, щоб змогти їх повторювати.
Вже після смерті Франца Себастян знайшов цю машинку. Папір був ще в ній. Потім він часто уявляв собі справжні діалоги живих людей, вибудувані з подібних речень.
11. Франц намагався відучити Анну від страху. Заводив її на скелі з того боку, куди можна було вийти через зарості гірської сосни, ззаду. А там брав на руки і тримав над прірвою. Доля не найважливіше, — казав Франциск. Головне — нічого не бійся. Але щось у його методі було неправильним.
Він вивчив її тіло краще, ніж вона. Міг взяти її руку і подотор-катися нею ж до Анни так, як вона сама ніколи не робила і не зуміла би. Він поступав з нею так, що аж лоскотали жили, судини, вени. Дуже довго показував їй її ж красу. З того всього Анна почала розуміти, яка вона гарна. Гарна не для когось, а для себе. І їй ще більше ставало страшно, що все це може потрощитися, ударяючись об каміння.