— Атож! Я сама помилилась та й роздерла конверт. А тепер ніяково вже вертать назад. Я той лист вкинула в грубку й спалила. Де на пошті не запірвуть "Якова", то й пруть того "Якова" до тебе.
Через день до Андріяна Кириловича смерком принесли з пошти лист та газети. Він розгорнув лист, хапком перечитав його й одрізану дописку. Під листом підпису не було. На дописці, на клаптику був підписаний фершал Яків Вербицький.
— Анонімнийлист од когось на Ліду… Овва! Погана справа! Теклю! а ходи лишень сюди та прочитай оці шпаргали, — гукнув він на жінку з кабінету.
Прийшла важкою ходою й Текля Опанасівна. Вона була низькоока й начепила на перенісся сині окуляри, трохи не притулила листа до лампи й перечитала його вважливо, не хапаючись, неначе цідячи слова й рядки.
— Я цього й сподівалась вже давненько, — сказала вона спокійно, — але хто б оце написав оцей лист? І звідкіль він посланий?
— Мабуть, пише якась духовна особа, бо писано в поважному моральному тоні: усе в його мова мовиться про мораль, про доброчинок, злочинок, лиходійство, навіть за проступство.
— Мабуть, дрижипільський протопоп, бо лист скинувсь трохи на проповідь. Певно, пішла вже по селах поголоска за Ліду, пішла чутка за її одвідинн до Матушевських і вже заскочила й до його. Спасибі, що застерігає нас зачасу. Це застереження треба мати на увазі. Он куди воно вже зайшло! Яків Кирикович людина чесна, статковита, поміркована. Мені здається, що він не повинен би занапастить і запагубити нашу дитину, — говорила Текля Опанасівна.
— Говори! Не запагубить! Він людина чесна й розсудлива, падкує коло лікарського діла. Це правда. Але палке кохання буває сліпе, а часом і безглузде. Воно може накоїть багацько лиха. Треба б Ліду якось одлучить од його; треба роз'єднать їх, та ще й таки зараз, не гаячи часу! — вже не казав, а ніби гукав Гукович на всі покої.
— Адже ж і я колись ходила на одвідинн до тебе потай од мами, бо гаряче й щиро кохала тебе, і вийшла за тебе проти її бажання й волі.
— Але ж Ліда не може вінчаться з Яковом Кириковичем, бо вона ж йому рідня! Ти за це, мабуть, і забулась! — гукнув Андріян Кирилович.
— Ох мені лихо! Я на це чомусь не зауважила! Що ж оце вийде з їх кохання?
— Може вийти те, на що натякає оцей старий бородань в своєму листі.
— Не кажи-бо так! Погана в тебе манорія! Як тільки зайде мова про будлі-якого батюшку, в тебе інших слів ніби й нема, тільки — патлач, кудлань, бородань, неначе ти пошився в штунди, абощо. Гляди лишень! Ще скрізь піде поголоска, що з нашої оселі пішла штунда по селі.
— Але ж що нам діяти? що чинить? — гукав Гукович на всі покої.
— А що ж діяти? Не пускать Ліди до Марусі та й годі.
— Але, як на мій погляд, тим часом за це не треба нічого казать ні Ліді, ні навіть Меласі, щоб вони до якогось часу нічого за це не знали. Може, воно перетреться, перемнеться та й так минеться й забудеться, — промовив батько.
— Чому ж то не казать Меласі? Не клопочіться за Меласю, бо Мелася вже все дочиста чула й знає, — залепетала Мелася, вскочивши прожогом в кабінет.
— А ти вже й чула? — спитав батько.
— Ще б пак не чула, коли ви розмовляєте за секрети нищечком так, що все чуть по всіх покоях. Я й не підслухала, бо як я одчинила двері в прихожу, то все дочиста було чуть аж туди, за що ви балакали.
Мелася сказала не всю правду: вона таки спинилась в прихожій на якийсь час та й доти підслухала, доки старі згадали за неї. Аж тоді в неї терпець увірвався, і вона вискочила, як козак з маку, та з нестямки шусть просто в кабінет на цікаву розмову!
— Ви Ліду приборкайте таки одразу, бо оті сьогочасні вчені лібералки не дуже-то церемоняться: не вважають ні на що в світі й ладні визаконити й знищить усякі закони й звичаї, скрізь заведені з давніх-давен, ніби якусь непотріб, трухлятину та гнилятину, як вони кажуть, — аж репетувала з злістю Мелася, мабуть, через те, що сама потаєнці любила Якова Кириковича й була ладна зрадить свого Мишука хоч і зараз для його брата.
— Як же ти її приборкаєш? Якби вона була курка, то я взяв би ножа, поклав би крила до порога та лезом і пообтинав би їх, щоб не дуже високо літала. А з паннами та ще й вченими інша справа: в їх хвоста й крил нема, — сказав батько.
— Забороніть їй їздить до Марусі, забороніть бачиться з своїм любчиком, то вона незабаром за його й забуде, — промовила Мелася.
— Ой не забуде, коли щиро любе! — сказала мати, пригадуючи, як вона колись любила Андріяна Кириловича й виходила до його в Києві в Царський садок сливе щовечора на розмову.
— Ба забуде! Мине якийсь час, і та палка любов прохолоне, зслизне й зсякне, як дощ на піску, що зараз вникає в грунт, бо все ж на світі холоне, навіть розпечене залізо, — лящала Мелася.
— Але людське серце не залізо, не сплоха воно й прохолоне. А муки, а сум, а туга! — сказала мати й стиха зітхнула. — Ой божe мій милий! Що ж це в нас скоїлось так несподівано й негадано!
— Є чого бідкаться! Мені аж чудно. Але чи так, чи інак, а з лібералками справа погана: вони нехтують людськими звичаями й звуть їх забобонами, ще й піднімають їх на глум та смішки, — лепетала Мелася,
В кабінет несподівано вступив Михайло Кирикович. Усі замовкли й ущухли.
— Я поїду до брата й скажу йому, щоб він не збивав з пантелику Ліди, — сказав він в тон переднішої розмови Меласі.
— А ти це звідкіль дізнався про наші секрети? — спитала Мелася.
— Гарні секрети, коли ти за ці секрети так потаємно репетуєш, що аж за ворота чуть через одчинені вікна. Не чув їх хіба той, хто не хотів чути або кому вуха позакладало. Я стояв на ґанку в флігелі й недоброхіть вислухав ваші секрети, бо твоє галасування, мабуть, було чуть аж на всю оселю, а може, аж до Панасенкової садиби. Спитай в Панасенка, то й він, надісь, знає за це. На мене аж страх найшов.
— Чого це на тебе страхи напали? — спитала Мелася, вирячивши з дива очі.
— Того, що вчора в каші я бачив зарнятка отрутної собачої блекоти. Недурно ж ти сьогодні довго спала, сливе до півдня, і встала з червоними очима.
— Перехрести лоба! Що це ти верзеш? Яка там собача блекота в каші, та ще й отрутна? Чи не сам ти наївся собачої блекоти? Меле таке, неначе справді наївся собачої блекоти. Видно, що і в тебе голова половою напхана, як каже Надежда Мокіївна про своїх батюшок.