— Скільки непотрібної метушні, — сказала Антея, коли вони нарешті пішли.
— Знаєте, — сказала місіс Ґлін, — я схильна погодитися з Клотільдою, що ці двоє видаються якимись штучними, якщо ви розумієте, про що я кажу, — промовила вона, звертаючись до міс Марпл.
— Схоже, ви маєте рацію, — сказала міс Марпл. — Вони справді здаються якимись неприродними. Я чимало думала про них. Тобто я запитувала себе, чому вони поїхали на екскурсію й чи справді вони втішаються нею. І яка причина привела їх сюди.
— І ви знайшли відповіді на ці запитання? — поцікавилася Клотільда.
— Думаю, що так, — сказала міс Марпл. Вона зітхнула. — Я знайшла чимало відповідей, — докинула вона.
— Сподіваюся, ви досі втішалися екскурсією, — промовила Клотільда.
— Але я рада, що далі не поїхала, — сказала міс Марпл. — Не думаю, що мені було б приємно продовжувати екскурсію.
— О, я цілком розумію вас.
Клотільда взяла на кухні склянку гарячого молока й провела міс Марпл нагору, до її кімнати.
— Може, вам треба чогось іще? — запитала Клотільда. — Скажіть мені, я принесу.
— Ні, дякую. Я маю все, що мені треба, ось у цій нічній валізці, тож можу не розпаковувати своєї великої валізи. Дякую вам, було дуже люб'язно з вашого боку та з боку ваших сестер запросити мене ще на одну ніч.
— Ми не могли вчинити інакше, адже містер Рейфаєл просив нас допомогти вам у своєму листі. Він подумав про вас ще за свого життя.
— Атож, — сказала міс Марпл, — то був чоловік, який міг усе наперед передбачити. Чудовий розум, я сказала б.
— Недаремно ж він мав славу видатного фінансиста.
— Й у сфері фінансів, і в інших справах він обмірковував усе до дрібниць, — сказала міс Марпл. — Думаю, мені час спати. На добраніч, міс Бредбері-Скот.
— Принести вам сніданок уранці сюди, ви, може, захочете поснідати в ліжку?
— Ні, ні, я не хочу завдавати вам зайвого клопоту. Ні, я зійду снідати вниз. Хіба що принесіть філіжанку чаю, це було б дуже до речі, бо я хочу вранці прогулятися в саду. Зокрема, побачити той пагорок, весь укритий білими квітами, такими чудовими і яскравими…
— На добраніч, — сказала Клотільда. — Приємних снів.
II
У холі Старого Маєтку стародавні дзиґарі біля сходів видзвонили другу годину. Дзиґарі в домі видзвонювали години не одночасно, а деякі взагалі не видзвонювали. Підтримувати в робочому стані всі старі дзиґарі та годинники було нелегко. Незабаром дзиґарі, що були на другому поверсі, значно тихіше видзвонили третю годину ночі. Тонка смужка світла проникла з коридору до спальні між дверима й одвірком.
Міс Марпл сіла в ліжку й поклала пальці на вимикач настільної лампи, що стояла на її нічному столику. Двері дуже тихо відчинилися. Світла в коридорі вже не було, але чиїсь легкі кроки проникли з коридору до кімнати. Міс Марпл увімкнула лампу.
— А, це ви, міс Бредбері-Скот, — мовила вона. — Щось термінове?
— Я прийшла з'ясувати, чи вам не треба чогось, — сказала Клотільда.
Міс Марпл подивилася на неї. Клотільда була в довгому яскраво-червоному халаті. Яка вродлива жінка, подумала міс Марпл. Волосся утворювало прегарне обрамлення навколо її чола, перетворюючи цю жінку на постать із трагедії. Міс Марпл знову подумала про грецьку драму. Про Клітемнестру.
— Ви певні, що вам нічого не треба?
— Ні, дякую, — сказала міс Марпл. — Пробачте мені, — сказала вона винуватим тоном, — але я не випила молоко.
— О, моя люба, чому ж ви його не випили?
— Я подумала, воно не піде мені на користь, — сказала міс Марпл.
Клотільда стояла в ногах ліжка й дивилася на неї.
— Знаєте, воно могло зашкодити моєму здоров'ю.
— Що ви хочете цим сказати? — запитала Клотільда, і тепер у її голосі пролунали різкі нотки.
— Думаю, ви знаєте, що я хочу цим сказати, — відповіла міс Марпл. — І знали це протягом усього вечора. А може, й раніше.
— Я не розумію, про що ви говорите.
— Справді не розумієте? — з іронічною недовірою запитала міс Марпл.
— Боюся, молоко уже вистигло. Я заберу його й принесу вам гарячого.
Клотільда простягла руку й узяла склянку молока з нічного столика.
— Не завдавайте собі зайвого клопоту, — сказала міс Марпл. — Навіть якщо ви принесете мені молоко, я не стану його пити.
— Я справді не розумію, про що ви говорите. Справді не розумію, — сказала Клотільда, дивлячись на неї. — Яка ви дивна особа. Що ви за жінка? Чому ви говорите так загадково? Хто ви?
Міс Марпл стягла з голови рожеву вовняну шаль, таку саму, яку вона колись носила на одному з Антильських островів.
— Одне з моїх імен, — сказала вона, — Немезида.
— Немезида? І що воно означає?
— Ви знаєте, що воно означає, — сказала міс Марпл. — Адже ви дуже освічена жінка. Немезида іноді затримується, але рано чи пізно вона приходить.
— Про що ви говорите?
— Про дуже гарну дівчину, яку ви вбили.
— Кого я вбила? Що ви хочете цим сказати?
— Я говорю про дівчину, яку звали Вериті.
— І навіщо мені було вбивати її?
— Бо ви любили її.
— Звичайно, я любила її. Я була глибоко віддана їй. І вона любила мене.
— Одна людина зовсім недавно мені сказала, що любов — страшне слово. Ви дуже любили Вериті. Вона означала для вас усе на світі. І вона була вам віддана, поки хтось інший не прийшов у її життя. Любов іншого виду прийшла в її життя. Вона закохалася у хлопця, у молодого чоловіка. Не дуже морального, не вельми привабливого, у хлопця сумнівної поведінки, проте вона кохала його, а він кохав її, і вона захотіла втекти. Вона захотіла скинути із себе пута тієї любові, якими ви обплутали її. Вона хотіла жити нормальним жіночим життям. Жити з чоловіком, якого вона сама собі обере, і мати від нього дітей. Вона хотіла нормального шлюбу й нормального щастя.
Клотільда зрушила з місця. Вона підійшла до стільця й опустилася на нього, не відриваючи погляду від міс Марпл.
— Схоже, ви все розумієте дуже добре, — сказала вона.
— Так, я розумію.
— Те, що ви кажете, правда, я не заперечую. Та й не має значення, заперечуватиму я чи ні.
— Справді, не має, — сказала міс Марпл. — Тут ви маєте слушність. Це не має ваги.
— Чи знаєте ви, — і чи можете ви собі уявити, — як я страждала?
— Так, — сказала міс Марпл. — Можу собі уявити. Я ніколи не нарікала на свою уяву.