— Там може знайтися папірець, на якому написано "Від міс Антеї Бредбері-Скот", але таку можливість я виключаю.
— То це була вона?
— Вона віднесла її на пошту, — сказала міс Марпл.
— І ви попросили, щоб вона віднесла її туди?
— Ой, ні, — сказала міс Марпл. — Я нікого не просила щось відсилати. Уперше я побачила ту посилку, коли Антея несла її, ідучи через парк біля "Золотого кабана", де ми з вами сиділи й розмовляли.
— Але ви пішли на пошту й заявили там, що посилка була вашою?
— Так, — сказала міс Марпл, — але це було неправдою. Адже поштові службовці — люди обережні, а мені треба було з'ясувати, на яку адресу посилку відіслано.
— Ви хотіли з'ясувати, чи було відіслано таку посилку й чи її принесла на пошту одна із сестер Бредбері-Скот — або, конкретніше, міс Антея?
— Я знала, що її принесла Антея, — сказала міс Марпл, — адже ми обоє бачили, як вона її несла.
— Гаразд. — Він узяв папірець з її руки. — Гаразд, я спробую це зробити. Ви гадаєте, та посилка становить для нас інтерес?
— Я думаю, її вміст може виявитися дуже важливим.
— Ви полюбляєте зберігати свої висновки в таємниці? — запитав професор Вонстед.
— Це не таємниці, — відповіла міс Марпл, — а радше можливості, які я досліджую. Я не хочу нічого стверджувати доти, доки мені не вдасться роздобути конкретніші факти.
— Щось іще?
— Я думаю — незалежно від того, хто відповідає за такі речі, його треба попередити, що, можливо, буде знайдено ще один труп.
— Ви хочете сказати, буде знайдено ще один труп, що має стосунок до справи, яка нас цікавить? До того злочину, який скоєно десять років тому?
— Так, — сказала міс Марпл. — Правду кажучи, я в цьому цілком переконана.
— Ще один труп. Чий?
— Поки що це тільки моє припущення, — сказала міс Марпл.
— Ви маєте якесь уявлення про те, де він лежить?
— О, так, — сказала міс Марпл. — Я переконана, що знаю, де він лежить, але мені треба ще трохи часу, перш ніж я зможу сказати вам це напевне.
— Про який труп ви говорите? Труп чоловіка? Жінки? Дитини? Дівчини?
— Існує ще одна дівчина, яка тоді зникла, — сказала міс Марпл. — Її звали Нора Брод. Вона зникла, і відтоді її не бачили й нічого про неї не чули. Я здогадуюся, де заховано її труп.
Професор Вонстед подивився на неї.
— Ви знаєте, чим більше ви говорите, тим менше мені хочеться залишати вас тут саму-одну, — сказав він. — У вас надто багато здогадів, і ви можете вчинити якусь дурницю, хоч не виключено…
— Не виключено, що всі мої здогади — нісенітниця? — запитала міс Марпл.
— Ні, ні, я мав на увазі зовсім не те. Але якщо ви справді знаєте так багато, то це може накликати на вас небезпеку… Ліпше я залишуся тут і оберігатиму вас.
— Ви тут не залишитеся, — сказала міс Марпл. — Ви повинні поїхати до Лондона й виконати там важливу роботу.
— Ви так говорите, ніби знаєте вже дуже багато, міс Марпл.
— Я певна, що справді знаю вже дуже багато. Але мені треба здобути докази.
— Здобуваючи докази, ви можете наразити себе на великий ризик. А я не хочу, щоб поліції довелося шукати тут ще один труп. Ваш.
— Ви перебільшуєте, — сказала міс Марпл.
— Небезпека для вас може стати цілком реальною, якщо ваші здогади правильні — і ви це знаєте. Ви підозрюєте якусь конкретну особу?
— Я дещо знаю про одну особу, так мені здається. Але я повинна довідатися більше — і тому я залишаюся тут. Якось ви мене запитали, чи відчуваю я атмосферу зла. Так, я її відчуваю і відчуваю її тут, атмосферу зла або, якщо хочете, небезпеки — великого нещастя, страху… Я повинна тут щось зробити. Зробити все, на що я спроможна. Але така стара жінка, як я, мало на що спроможна.
Професор Вонстед лічив, стримуючи дихання:
— Раз, два, три, чотири…
— Що ви рахуєте? — запитала міс Марпл.
— Людей, які залишилися в автобусі. Я виходжу з припущення, що вони не цікавлять вас, адже ви дозволили їм поїхати, а самі залишаєтеся тут.
— А чому вони повинні мене цікавити?
— Бо ви сказали, що містер Рейфаєл послав вас на екскурсію з певною метою і з певною метою послав вас також до Старого Маєтку. Отже, я роблю висновок. Ми припускали, що смерть Елізабет Темпл пов'язана з якимсь учасником екскурсії. Але ви залишаєтеся тут, а отже, тепер ви, схоже, пов'язуєте її зі Старим Маєтком.
— Ви не зовсім маєте рацію, — сказала міс Марпл. — Екскурсія і Старий Маєток пов'язані між собою. Я хочу, щоб дехто розповів мені про дещо.
— Ви думаєте, ви зможете примусити його розповісти вам про дещо?
— Думаю, що зможу. А ви запізнитеся на свій поїзд, якщо не поквапитеся.
— Бережіть себе, — сказав професор Вонстед.
— Я себе берегтиму, — сказала міс Марпл.
Двері відчинилися, і з холу вийшли двоє людей. Міс Кук і міс Бароу.
— Вітаю вас, — сказав професор Вонстед. — Я думав, ви поїхали з екскурсією.
— Ми змінили свою думку в останню мить, — весело відповіла міс Кук. — Розумієте, ми зовсім нещодавно відкрили, що тут можна здійснити кілька дуже цікавих прогулянок і що є одне чи два місця, які мені дуже хочеться побачити. Церква з надзвичайно цікавим джерелом, відомим ще в часи англосаксів. Вона лише за чотири або п'ять миль звідси, і до неї можна доїхати місцевим автобусом, гадаю. Річ у тому, що мене цікавлять не тільки старовинні будівлі та парки. Я також захоплююся церковною архітектурою.
— І я теж, — сказала міс Бароу. — Тут неподалік є також Фінлі-Парк, надзвичайно цікаво спланований із погляду паркової архітектури. Тож ми вирішили, що нам набагато приємніше залишитися тут ще на день або два.
— Ви залишаєтеся тут, у "Золотому кабані"?
— Так. Нам пощастило переселитися до дуже затишної кімнати на двох. Вона набагато краща за ту, у якій ми мешкали протягом двох останніх діб.
— Ви запізнитеся на поїзд, — знову сказала міс Марпл.
— Я думаю, вам було б усе-таки краще… — почав професор Вонстед.
— Зі мною все буде гаразд, — нетерпляче відповіла йому міс Марпл. — Такий добрий чоловік, — сказала вона, коли він завернув за ріг будинку, — він так турбується про мене, ніби я йому рідна тітка або бабуся.
— Ми пережили велике потрясіння, чи не так? — сказала міс Кук. — Можливо, вам захочеться приєднатися до нас, коли ми поїдемо оглянути церкву святого Мартіна в Ґроуві.