Міс Марпл по найкоротшій лінії попрямувала до садової лави, що здалася їй дуже привабливою як своєю зручністю, так і художньою вартістю. Вона опустилася на неї з полегкістю, а міс Елізабет Темпл зітхнула з не меншою втіхою, ніж вона, коли підійшла й сіла біля неї.
— Оглядати будівлі завжди стомливо, — сказала міс Темпл. — Немає нічого стомливішого на світі. А надто, коли тобі ще й доводиться вислуховувати найзануднішу лекцію в кожній кімнаті.
— Але ж усе, що ми вислухали, було дуже цікавим, — сказала міс Марпл із сумнівом у голосі.
— О, ви справді так думаєте? — промовила міс Темпл.
Вона злегка обернула голову й зустрілася поглядом із міс Марпл. Якась іскра проскочила між двома жінками, щось подібне до взаєморозуміння, але забарвленого подивом.
— А ви ні? — запитала міс Марпл.
— Ні, — сказала міс Темпл.
Цього разу взаєморозуміння остаточно встановилося між ними. Вони сиділи в приязній мовчанці. Потім Елізабет Темпл завела розмову про парки і про цей парк зокрема.
— Його спланував Голмен, — сказала вона, — чи то у 1800, чи то в 1798 році. Він помер молодим. Дуже шкода. Він був справжнім генієм.
— Це дуже сумно, коли хтось помирає молодим, — сказала міс Марпл.
— Я не впевнена, — відповіла Елізабет Темпл.
Вона сказала це якимсь дивним, замисленим голосом.
— Але ж вони втрачають так багато, — сказала міс Марпл. — Так багато цікавого.
— Зате вони уникають багатьох прикрих речей, — не погодилася з нею міс Темпл.
— Я вже стара, — сказала міс Марпл, — і весь досвід мого життя підказує мені, що рання смерть означає втрату багатьох цікавих переживань і досвіду.
— А я, — сказала міс Елізабет Темпл, — надто довго жила в середовищі молоді й тому дивлюся на життя як на завершений у собі період часу. Як сказав Томас Еліот: "Вік троянди й вік тиса тривають однакову мить".
— Я розумію, що ви маєте на увазі… незалежно від того, скільки життя триває, воно — повний досвід. Але хіба ви ніколи не відчували… — Вона на мить завагалася. — … що життя може бути неповним, коли воно уривається надто рано?
— Атож, ви маєте рацію.
Міс Марпл сказала, дивлячись на квіти неподалік від себе:
— Погляньте на оті чудові півонії. Як вони вишикувалися в лінію — такі горді й водночас такі прекрасно-тендітні.
Елізабет Темпл обернула до неї голову.
— Ви поїхали на цю екскурсію задля історичних будівель чи для того, щоб оглянути парки? — запитала вона.
— Думаю, що все ж таки задля історичних будівель, — відповіла міс Марпл. — Хоч мені й дуже подобаються парки, але будівлі — для мене завжди новий досвід. Мене хвилює їхня неоднаковість та їхня історія, чудові старі меблі й картини на стінах. — Вона додала: — Один мій добрий друг подарував мені цю екскурсію. І я дуже вдячна йому. Мені не довелося бачити у своєму житті багато великих і славетних палаців.
— Я вас розумію, — сказала міс Темпл.
— А вам часто доводилося брати участь у таких екскурсіях? — запитала міс Марпл.
— Ні. Та й на цю екскурсію я поїхала не для того, щоб милуватися історичними пам'ятками.
Міс Марпл подивилася на неї з цікавістю. Вона майже розтулила рота, щоб поставити запитання, але втрималася. Міс Темпл дивилася на неї з усмішкою.
— Вам цікаво, чому я тут, який у мене мотив, яка причина? А ви спробуйте вгадати.
— О, знаєте, мені не хотілося б, — відповіла їй міс Марпл.
— Усе ж таки спробуйте. — У голосі міс Темпл прозвучали наполегливі нотки. — Мені буде дуже цікаво почути, що ви скажете. Бігме, дуже цікаво. Ну ж бо, спробуйте.
Міс Марпл кілька хвилин мовчала. Її очі невідривно дивилися на міс Темпл, і в її погляді читалося схвалення. Вона сказала.
— Моє припущення не пов'язане ані з тим, що я про вас знаю, ані з тим, що я про вас чула. Я знаю, ви дуже відома особа і ваша школа також дуже відома. Але ні. Свій здогад я засновую на безпосередньому враженні від вас. Я назвала б вас пілігримом. Ви нагадуєте мені людину, яка вирушила на прощу.
Запала мовчанка, а тоді Елізабет промовила:
— Ви дуже добре описали мій намір. Атож, я вирушила на прощу.
Міс Марпл сказала після кількох хвилин мовчанки.
— Друг, який відправив мене в цю поїздку й оплатив усі мої видатки, вже помер. Це був містер Рейфаєл, дуже багатий чоловік. Ви випадково його не знали?
— Джейсон Рейфаєл? Я знаю його на ім'я, звичайно. Хоч ніколи не зустрічалася з ним особисто й не була знайома. Одного разу він зробив великий внесок в освітній проект, у якому я була зацікавлена. Я була йому вельми вдячна. Як ви сказали, він був дуже багатим чоловіком. Я прочитала повідомлення про його смерть у газетах кілька тижнів тому. То він був вашим давнім другом?
— Ні, — сказала міс Марпл. — Я познайомилася з ним лише рік тому, за кордоном. На одному з Антильських островів. Я ніколи не знала про нього дуже багато. Ані про його життя, ані про його родину, ані про його близьких друзів, якщо він їх мав. Він був великим фінансистом, проте в особистому житті надзвичайно стриманий чи, принаймні, так розповідають про нього. Ви, бува, не знали когось із його родини або… — Міс Марпл на мить замовкла. — Я часто думала про це, але мені не хотілося ставити зайві запитання і здаватися надто цікавою.
Елізабет мовчала якусь хвилину, потім сказала:
— Я знала дівчину… Дівчину, яка навчалася у Фелоуфілді, у моїй школі. Вона не доводилася родичкою містерові Рейфаєлу, але була колись заручена з його сином.
— Але вона не вийшла за нього заміж? — запитала міс Марпл.
— Ні.
— Чому?
Міс Темпл відповіла:
— На це запитання я схильна відповісти так: у неї, либонь, вистачило здорового глузду утриматися від такого кроку. Він був молодиком того зразка, якого ніхто не побажав би за чоловіка для дорогої людини. Вона була дуже гарна дівчина, дуже мила. Я не знаю, чому вони не побралися. Ніхто мені про це ніколи не казав. — Вона зітхнула, а тоді сказала: — Хай там як воно було, а її вже немає серед живих…
— Чому вона померла? — запитала міс Марпл.
Елізабет Темпл протягом кількох хвилин дивилася на півонії. Коли вона заговорила, то сказала лише одне слово, але воно пролунало, як удар великого дзвона.
— Любов! — сказала вона.
Міс Марпл перепитала гостро:
— Любов?