А потім щось на мене найшло, вперше за кілька місяців розплакалась. Добре, що ніхто цього не бачив: мені стало жаль свого невлаштованого життя. Жаль, що я так і не навчилася зберігати те, що діставалося такими зусиллями. Хоча б та квартира. Все життя тулилася по чужих кутках, і ось одного разу, десять років тому, керівництво спілки журналістів провело анкету про побутові умови свого районного членства. Виявилося, що я безхатня. По дорозі з Полтави до Києва керівництво спілки заїздить у наш райцентр, веде мову з адміністрацією. На той час район продавав бетонні плити колишнього військового аеродрому. На клопотання спілки сесія райради виділила шістдесят плит для редакції, начебто на придбання житла для мене.
Що тут почалося! Редактор з головою райдержадміністрації вже подумки розподілили ті плити, розіпхали по кишенях гроші. Проте знайшлися й інші люди. Голова райради Харченко Володимир повторно виніс питання на сесію. Депутати одноголосно проголосували — плити виділити окремо, на житло для журналістки. Директор аеродрому Бибик Олексій зателефонував через день, уночі.
Вийшов з машини, передав целофановий пакет з грошима:
— Послухай і зроби точно так. У тебе є лише цей тиждень, щоб купити квартиру й переїхати.
— Як вам дякувати? Візьміть! — поривалася дати йому кілька купюр.
— Ти збожеволіла? Це квартира!
Я притисла гроші до себе й побігла. Кажуть, якщо людині щось судилося, то все вийде. За день знайшла житло в центрі міста. Хоча, вигляд у тієї квартири був жалюгідний — стіни в дірках, шпалери обідрані, вхідні двері падали з одвірками на руки. Крім того, комунальна заборгованість. Наступного дня оформляли документи у нотаріуса, щоправда, згодом виявилося: нотаріус не мав права практикувати. Все довелося робити по-новому. А на третій день, на Пречисту, ліпив несусвітній дощ, я переїздила до свого помешкання. Гроші передавала господарям на вулиці, там же, на спині одного з вантажників, мені написали розписку про отримання. Ні до того, ні після не бачила такої великої суми — три тисячі доларів.
Наступного тижня, як і пророкував Бибик, мене викликали до суду і задали тільки одне запитання — де гроші за плити? Я показала документи на житло.
Щасливішою не була ні до, ні після. Хрущоба на дві кімнати загальною площею двадцять шість квадратних метрів. Двадцять шість! Сантехніка прогнила, колонка не працювала, двері на ніч доводилося підпирати шваброю. Але то було перше моє житло.
Згадуючи минуле, розумію: тоді, в дев’яностих, на початку Незалежності, це було ще можливо. Ще за інерцією рухався маховик економіки, райгазета друкувала таблиці показників промислових і сільгосппідприємств. Усе вже хилиталося, але ще не падало.
На радощах навіть не подякувала тим, хто відстояв тоді моє право на житло. Мені стало легко і вільно, мовби народилася заново і бачила вперше березові коси за балконом.
І от тепер, через десять років, сиджу в кафе "Магія" по вулиці Жовтневій, дивлюся за шибку, де розцвітає ранок. І в мене знову нічого немає. Мої речі лежать на вулиці Свободи, в руїні, яка майже не замикається, ноутбук стоїть біля вікна, завішаного ковдрою. В тій руїні живеться так, як живуть народи Півночі у наметах. Можна розтопити камін, погріти біля нього руки, можна попрати білизну дощовою водою, можна вмитися над великим старовинним мідним тазом. Можна кип’ятильником нагріти кави.
Усвідомлюю, що ніколи не дам ладу своєму замку. Скільки б не економила, скільки б не залазила в кредити, не позичала грошей, мені не під силу навіть замінити дах. Я порахувала, потрібно, як мінімум, сто п’ятдесят шиферин, а кожна шиферина коштує п’ятдесят гривень. Ще потрібні куточки, зливні труби, оплата майстрам. Ні, це неможливо!
Кафе зачиняється. Виходжу з тихої зали, де лежать на столах перевернуті стільці, мов убиті птахи на високих берегах. Знову в дзеркалі бачу відображення — продовгувате бліде обличчя з високими бровами. Але тепер і це обличчя здається чужим.
На вулиці вже пахне їжею, у відчинені кватирки долітає смак тушкованої картоплі з м’ясом, смаженої цибулі, яєчні. Місто за високими вікнами в теплі збирається на роботу. Ніколи не любила готувати, простоювати над плитою, але в мене є одна блакитна каструлька з чорними вушками, у ній чомусь все виходить смачне. Подумала: от би зараз наліпити вареників з маком або з сиром, намастити медом чи сметаною.
— Доброго ранку, пані журналістко!
— Та доброго, — відповідаю знехотя. Не люблю, коли хтось зупиняє думки. А тут ще назустріч — Зазора. Його приземиста постать з портфелем іде, розхитуючись, як судно на хвилях.
— Сподіваюся, ви ще не забули, де працюєте? Закінчується зима, а вас усе немає.
— Завтра буду.
— Будьте… ласкаві.
Не люблю, коли він запобігливо чемний і непохитний, як стратостат. Уявляю, як його рве зсередини, що мене так довго немає. У колективі десяток людей, кожен має теліпати руками й ногами, щоб наша газетка вижила, щоб ті копійки, які нам держава платить, ми відробили. Фізично відчуваю його зневагу, майже ненависть. Сьогодні що — вівторок? Значить поскакав до адміністрації на летучку. В редакції газетний день, запарка. Якби була я, то шеф би так не поспішав. Кроків за десять він виймає носовика, як простирадло, дружина йому шиє їх удома, розправляє на всю ширину. Він так завжди робить, коли хоче показати, як спітнів і як йому зле. Все, треба йти на роботу.
Майже пробігаю квартал, думаю, як потрапити в будинок через такий високий сніг. Ослаблені легені запалилися, глибокий сухий кашель не дає дихнути. Де ж це снігова лопата, мабуть, в кочегарці. Аж ось завертаю за ріг вулиці і бачу, що стежка прокидана від самих воріт і до крилечка. Біля кочегарки припорошений слід від вантажівки і величезна купа розпиляних кругляків дров. Оце новина! Невже мій квартирант не перетворився на втікача і намагається боротися? З труби, що виведена до кватирки його кімнати, в’ється синюватий димок. Так ми ще й опалюємо!
Роздумувати знову про те, що змушує цього чоловіка жити в руїні, мені ніколи. Тим більше, що його немає вдома. Відмикаю двері, піднімаюся сходами вгору. Біля дверей кімнати лежить гора нарубаних дров. Моє житло нахололо, майже льодяне. Вмикаю обігрівач, розпалюю камін, починаю збиратися на роботу.